Літературознавці стверджують, що поети розквітають раз на віку. Якщо це справді так, то розквітом Тичини є збірка "Сонячні кларнети", яка назавжди увійшла до золотого фонду української літератури. У ній — жагуче захоплення красою і музикою світу, вона передає настрій закоханого в життя письменника, насичена загальнолюдськими мотивами. А ще митець оспівує кохання як одну і найшляхетніших рис людини.
У вірші "Не дивися так привітно" йдеться про це прекрасне почуття, яке надає і юдині снаги, вселяє бажання жити. У своїй поезії молодий Тичина прославляє любов, яка возвеличує людину, робить її щедрою на добро та ласку. Вірш "Не дивися так привітно" не назвеш ні сексуальним, ні еротичним, але в ньому присутні поетично одухотворені ці людські почуття. І саме одухотвореність робить їх поетичними і небесними.
Автор відтворює найтонші відтінки настрою закоханої дівчини, передає зміни її психічного стану від радості і щастя, які викликає зустріч із обранцем, до смутку під того, що початок нового дня — схід сонця — несе розлуку з ним, та ніяковості, Сю батько й мати, які встали зі сходом сонця, знайшли свою доньку у весняному соду, де буяють квіти-ласкавці.
Образ головної героїні виписаний П. Тичиною з великою ніжністю. Це духовно багата особистість, щира у своїх почуттях до юнака й до світу, любить природу і спій край. Юнак, якого вона покохала, гідний цього. Він — ясний сокіл, тобто сміливий, сильний, мужній, справжній захисник і охоронець. Та в ставленні до дівчини він ніжний, його дотики ласкаві, як шовк. Юнак і дівчина — носії української ментальності, якій притаманна ліричність.
Щирим та душевним є вірш Тичини "Десь на дні мого серця". Написаний він у формі діалогу: закоханий ліричний герой твору розмовляє зі своєю милою, їхня бесіда ніжна і сердечна. Мова дівчини надихає героя. "Говори, говори, моя мила: Твоя мова — співучий струмок", — повторює Тичина, бо в її словах відображається справжня співуча, казкова душа, яка заплітає любов на глибині поетового серця:
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: "Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!.."
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця...
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Дорогоцінною перлиною інтимної лірики Тичини є поезія "О, панно Інно...". Відомо, що присвячена вона першому коханню Павла Тичини — Поліні Коновал, котра не відповіла йому взаємністю. У творі автор звертається до сестри Поліни — Інни. Закоханий ліричний герой із хвилюванням розповідає про своє глибоке почуття. Його сповідь — це згадка про втрачену любов, яка залишила в серці глибокий слід:
О,панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно.
Про хвилювання персонажа свідчать уривчастість мови, деяка нелогічність у висловленні думки. Він страждає і мучиться. Промовиста деталь "цвіли луги" підтверджує думку про неможливість повернути те, що втрачено. Та чи й варто? Автор щасливий, тому що здатний кохати, може щедро обдарувати свою обраницю ніжністю. І нехай зараз він сумує і переживає, почувається самотнім, але мине зима, настане весна, і в серці ліричного героя знову зазвучить музика кохання. Ми не сумніваємося в тому, що людина, здатна на глибоке почуття, колись обов’язково стане щасливою.
Отже, в інтимній ліриці П. Тичина зумів переконливо передати внутрішній світ, думки, почуття та переживання закоханих. Його ліричні герої шляхетні, ніжні та щирі, духовно багаті та щедрі. Вони дійсно прекрасні, а любов робить їх ще кращими. І хай це любов без взаємності, але вона не оздоблює ліричного героя, а через страждання підносить його на вищий щабель духовності. А саме в цьому й полягає "вічна таїна кохання".