"Що таке на світі щастя?" (За оповіданням О. Стороженка "Скарб")

Щастя... Воно велике і багатогранне. Для щастя немає однозначного визначення, єдиної формули, єдиного рецепта. Але люди завжди прагнуть бути щасливими.

Тисячі мудреців намагаються зрозуміти феномен щастя, але кожен розуміє його по-різному, бо у кожного своє щастя. Існує безліч висловлювань про щастя.

"Не женися за щастям — воно завжди перебуває в тобі самому", — радив давньогрецький філософ Піфагор. "Щастя тільки там, де люблять нас, де вірять мам!" — писав російський письменник М. Лєрмонтов. "Є два бажання, здійснення яких може скласти істинне щастя людини, — бути корисним і мати спокійну совість",— уважав російський письменник Л. Толстой. Свою точку зору на щастя висловив і відомий український письменник О. Стороженко в оповіданні "Скарб".

Кого можна назвати щасливим? На думку автора, не кожен ще й уважатиме себе щасливим. Тож і надає різні варіанти щастя. Може, щасливими бувають ті, "хто увесь свій вік нічого не дбають". Як, наприклад, герой оповідання "Скарб" Павлусь. Він ніколи нічого не робив, навіть не вмів нічого, а був щасливим. То його батьки балували, особливо мати, яка вгадувала будь-які бажання свого любого синочка. А після смерті батьків про нього піклувалися наймит із наймичкою. От і жилося йому добре, навіть не помітив, що батьків не стало. А потім ще й дружина йому трапилася хороша, "невсипуща господиня", "послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він".

То невже перед нами абсолютно щаслива людина? Взірець, еталон для щастя? Мені здається, що ні. Адже останні рядки оповідання на перший погляд дивні: "Завидуєте щастю Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем". Чому?

Та тому, що щасливим є не той, "що сам натріскається і виспиться, а той, хто другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна". Ось, виявляється, у чому секрет. Не можна бути щасливим, коли твоя душа байдужа до інших, коли думаєш лише про себе. Уміння розділити щастя і горе з іншим, поділитися останнім — ось справжній високо моральний вчинок, який важить набагато більше, ніж гроші, багатство. Саме цього і не було у Павлуся. Тому його можна швидше пожаліти, ніж заздрити. Бо що він міг дати батькам, дружині, дітям, якщо його душа і серце залишалися пустими? Такі люди, на мою думку, просто страшні.

Ось такі роздуми викликало у мене оповідання О. Стороженка "Скарб".