Як Харківська школа романтиків відіграла посутню роль у становленні й формуванні українського романтизму. Її діяльність варто вивчати на прикладі творчості трьох поколінь харківських романтиків. Ми встановили, що під впливом літературної атмосфери Харківського університету, народної поезії та діяльності гуртка І. Срезневського сформувався і зріс талант представника першого покоління харківської школи романтиків Л. Боровиковського.
Як поет-романтик Л. Боровиковський багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Він утвердив жанр фольклорно-побутової балади ("Молодиця", "Убійство", "Рибалка"), казково-фантастичної балади ("Маруся", Чарівниця", "Гайдамаки"), побутову баладу із домішками історично-соціального типу сюжету ("Молодиця", "Вивідка"). Більшість творів письменника тематично оберталася у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв'язаної із смертю одного з героїв ("Молодиця", "Маруся", "Чарівниця").
Безфабульність історичної лірики, що була притаманна практиці літературного гуртка І. Срезневського, Л. Боровиковський втілює у таких поезіях як "Палій", "Козак", "Дніпр".
Творчість літературного гуртка І. Срезневського та Л. Боровиковського підготувала ґрунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму, який сформували А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко, Н. Забіла.
А. Метлинський вважав поезію суб'єктивним відображенням об'єктивного світу, яке творить новий світ, саме життя. У своїй творчості він дотримувався постулату Ф. Шилінга про те, що народна міфологія є необхідною умовою і вихідним матеріалом будь-якого мистецтва, тому його твори утверджують неперевершеність буття, в розумінні умовності межі між життям і смертю. Це положення базується на романтичному твердженні про тісний зв'язок органічної та неорганічної природи, про єдність усіх космічних сил ("Розмова з покійником", "Кладовище").
А Метлинський увів українську поезію в коло проблем загальнонаціонального значення. Для його поезії характерне трагічне сприйняття світу. Національно-патріотична тема, героїчна тематика забарвлена в похмурі тони, насичена потойбічною фантастикою. Його поезія — це поминальний плач за свободою України, пророкуванням загибелі національного життя, де апокаліптична картина загибелі рідної мови асоціюється із настанням загальної німоти й загибелі цілого світу.
Художні особливості творчості третього покоління харківської школи романтиків ми розглянемо на прикладі поетичних шукань Я. Щоголева з огляду на те, що він несправедливо був забутий критиками і науковцями.
Незважаючи на містку інкрустацію своїх сюжетів точними й колоритними реалістично-натуралістичними деталями, Я. Щоголів у "Ворсклі" та "Слобожанщині" виступив продовжувачем засад найбільш похмурого романтизму. Поет немов відділений від своїх персонажів незримою прірвою, яка допускає скорботу й жаль, тепле почуття, але виключає можливість пошуку іншого ходу подій, крім визначених фатумом. Соціально-політичні, громадські інтереси людини не дуже цікавили поета. Він зображав людину переважно в натурфілософському, метафізичному плані — передусім у невідворотності вікових змін, прямуванні до смерті, втраті ілюзій, загибелі всього дорогого ("Покій").
Загалом харківська школа романтиків привнесла в українську літературу нові принципи художньої творчості, дух історизму, що виявися в ідеї неперервного розвитку, зверненні до національного минулого, розуміння життя народності як динамічного процесу.