Життя, навіть коли воно перенасичене труднощами, завжди вабить своїми таємницями. Чи не найбільшою з них є таємниця кохання. В усякому разі, для мене та моїх ровесників. Яке воно, справжнє почуття? Як його розпізнати й зберегти? А чи можна кохати двох? Ці питання не дають спокою ні мені, ні моїм друзям.
Прислів'я, що стверджує, нібито по-справжньому кохати можна тільки одну людину, віддаючи їй своє серце, видається мені правдивою відповіддю на найголовніше питання моєї душі. Мабуть, це цілком прийнятно — шукати знайомств із новими людьми, вибудовувати стосунки з цікавими тобі представниками іншої статі, розділяти з ними якісь почуття. А ось кохання, яке ґрунтується на спорідненості душ (не інтересів), а значить, і на вірності, маже бути тільки одне. Інакше, зрадивши обранцеві, помінявши його на іншого, мимоволі поміняєш і душу. А таке може безслідно пройти ?..
Пригадаймо, перечитуючи "Марусю Чурай" Ліни Костенко, як склалася доля Гриця Бобренка. Що б там не говорили, але я не бачу провини Марусі в його смерті. Він сам, почавши підрахунки в світлому почутті, промінявши його на багатство, відмовився від справжнього в житті й зробив свій крок до втрати...А ось почуття Шури Ясногорської і Юрія Брянського (героїв роману Олеся Гончара "Прапороносці") стало, на мій погляд, утіленням "краси вірності" не меншої сили, ніж лебедина.
Але найбільше вразило мене потужністю свого почуття закохане серце однієї з героїнь "Чорнобильської молитви" Світлани Алексієвич. Дружина пожежника (одного з перших вогнегасників реактора) всіма правдами й неправдами пробилася до нього в клініку гострої променевої хвороби, підтримувала коханого, незважаючи на застереження, що це вже не чоловік, а реактор.
Я вірю в те, що моє серце так само здатне вмістити єдине кохання, про яке я зможу сказати відомими словами поета:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.