Література полемістів

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з провідних тем в історії України. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою.

У XVI столітті поляки, підтримувані більшістю українців, у союзі з угорцями билися з литовцями за Галичину й Волинь. На відміну від княжих чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе "щитом християнства", поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою Папи Римського, зображували своє просування на Схід як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків — православних українців. Ставлення до не католиків, на їхній погляд — людей морально і культурно неповноцінних, характеризувало майбутні польсько-українських відносини як напружені.

Підпорядкування полякам земель і населення України було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою.

Але незважаючи на свою послабленість православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невеличка купка українських магнатів, що лишилися відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. Найвідомішим, загальновизнаним покровителем православної церкви був Костянтин Острозький. Він заснував у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров. 1581 року з'являється перша її публікація — ретельно відредагована Острозька Біблія, друкована слов'янською мовою. Князь Острозький також заснував школи у Турові та Володимирі, а пізніше так звану Острозьку академію, де викладали освічені греки, а потім — їхні українські учні.

Поширення шкіл та друку допомогло збудитися колись пасивним і консервативним українцям. Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом національних традицій, ставали мандрівними вчителями, несли почуття власної гідності та непримиренності. Замість того, щоб переходити у католицизм, вони рішуче боронили релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків.

Щодо об'єднання церков, то ця ідея розглядалася як католиками, так і православними із самого моменту розділу Русі Ярославом 1054 року. Проте, на шляху християнської єдності були століття взаємної недоброзичливості. Побоювання православних, що католицька церква намагатиметься підпорядкувати їх собі, були небезпідставними, бо протягом XVI століття поляки домагалися унії, сподіваючись, що вона сприятиме подальшому поширенню католицизму.

Однак, безпосередній заклик до укладення унії надходив саме з православної сторони. Декілька православних єпископів на таємній зустрічі у Белзі порушили питання про унію з Римом. Історики називають цих єпископів змовниками. На чолі змов став Іпатій Потій з Володимира. За умови гарантії збереження православної літургії, мови, обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми.

Щоб розв'язати конфлікт, 1596 року в Бресті було скликано церковний собор. Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося скасувати унії. Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духовенства та народні маси, а з другого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала ієрархія без віруючих та віруючі без ієрархів. Те, що почалося, як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їх подальшим роздрібненням: замість двох тепер існували три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька.

Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену зливу полемічних писань. До цікавіших і найцінніших полемічних писань, що вийшли перед Берестейською унією, належить твір Василя Суразького "О единой істинной православной вірі" та твір Герасима Смотрицького "Ключ царства небесного". Спрямована ця література була, в першу чергу, проти запровадження нового календаря.

Після Берестейської унії літературна полеміка пожвавішала, набуваючи дещо іншого характеру. Кожний із протилежних таборів відстоював свою правоту. Вийшов твір Петра Скарги "Берестейській собор та його оборона". У відповідь Скарзі виходить "Апокризис" Христофора Філалета — твір, що мав великий розголос серед протестантів та православних. До боротьби з ними приєднався сам творець Берестейської унії Іпатій Потій зі своїми творами "Антирезис" та "Гармонія".

З-поміж письменників, що брали участь у релігійній полеміці, вибився силою таланту, висловом палкого, гарячого почування на одне з перших місць Мелетій Смотрицький. 1610 року він виступив під псевдонімом Теофіла Ортолога з твором під назвою "Тренос" ("Плач"). Сильними поетичними словами Смотрицький подав у "Треносі" образ занепаду православної церкви, плач якої вразив до глибини серця православних, схвилював їхні думки й почуття. З приводу переходу православних у католицький табір православна церква голосить похоронні пісні. Православні вважали "Тренос" своєю улюбленою книжкою завдяки сильним словам та образам, лишали дітям, як дорогу спадщину, або веліли класти із собою в могилу. Схвилював "Тренос" і католицький табір. З відповіддю виступив Петро Скарга. Після видання "Треносу" Смотрицький постригся в ченці, а згодом став єпископом у Полоцьку.

У релігійній полеміці брав участь і Іван Вишенський — найоригінальніша постать середньовічної доби в українській літературі. З молодих літ він проживав в Острозі, мандрував на Афонську гору, у православні монастирі. 1605 року відвідав Вишенський Україну, потім знову повернувся до Афону, звідки направляв в Україну свої сильні, лункі послання з гарячими, пристрасними закликами не кидати батьківської віри. Гострими, дошкульними словами докоряв він можновладцям, що своїм життям знеславили православну церкву, безоглядним тоном картав єпископів і панів за знущання над простим народом.

Послання Івана Вишенського справляли на його сучасників велике враження. Великий мораліст зумів змусити земляків замислитися над недоліками церковного та громадського життя, збуджуючи у них голос сумління.

Про Івана Вишенського та його твори полишив наукову працю Іван Франко; він відтворив постать яскравого митця у поемі "Іван Вишенський".

Думи Івана Вишенського про оборону православ'я підтримали Юрій Рогатинець ("Пересторога"), Захарій Копистенський ("Палінодія") та багато інших українських літераторів. Писали вони давньою слов'янською мовою, химерним бароковим стилем на відміну від своїх опонентів, твори яких писалися латиною.

Релігійна полеміка висвітлила найболючіші проблеми українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку обирати між власною застиглою та зубожілою спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. І, як ми знаємо з історії, вибір цей не завжди був на користь українській культурі.

Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кількох десятиліть дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узятих написали всього 20-30 творів. Але то були перші твори ще молодої національної літератури. Вони ретельно читалися і палко обговорювалися культурною елітою України того часу, що лишалася прибічницею православної віри, у тісних приміщеннях братств по всій Україні. Втягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну полеміку, полемісти сприяли піднесенню рівня самосвідомості й усвідомлення місця українського суспільства в навколишньому світі.