Шістдесятники увійшли в історію України та її літератури як оборонці національної честі й гідності рідного слова. Вони відкрили просту і незаперечну істину: людина нового часу — національна. Це твердження стало першопричиною несамовитого переслідування молодих інтелігентів, серед яких були прогресивні вчені, письменники, художники, педагоги. Вони поклали на вівтар боротьби за національне самоствердження свої долі і навіть життя, бо комуністична система жорстоко переслідувала найменше намагання торкнутися проблеми русифікації. Але проти такої офіційної політики, в якій під терміном "інтернаціоналізм" приховувалася русифікація, виступили відчайдушні патріоти-шістдесятники, що не боялися слова "націоналіст" і захищали право материнської мови на життя. Понад шість тисяч таких "незгодних" зафіксували працівники КДБ.
Серед "запеклих націоналістів" особливо вирізнялися українські письменники, які у своїх творах змальовували трагедію рідної мови. Сьогодні Україна пишається ними: Василем Стусом, Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Тарасом Мельничуком, Михайлом Осадчим та ще багатьма-багатьма іншими щирими синами та дочками, що за свої переконання пройшли дорогами етапів, відсиділи роки в казематах і, відбувши покарання, часто були змушені жити далеко від рідної домівки, під тавром "ворог держави".
У шістдесяті (та й подальші роки) засоби їх боротьби проти антиукраїнської політики тодішньої держави був самвидав — позацензурне нелегальне видання. І тільки після початку 80-х років, коли репресії зупинилися, мільйони читачів отримали вільне право познайомитися з патріотичним словом українських авторів-прометеїв. Нехай же шана і вдячність їм стануть для нас дороговказом у сьогоднішній боротьбі за утвердження української мови в нашому рідному домі!