Поет і час (громадянська позиція лірики Павла Тичини)

Поет і час (громадянська позиція лірики Павла Тичини)

У бурхливе море революційних подій П. Тичина увійшов справжнім поетичним шедевром — історико-філософською поемою "Золотий гомін", що сповнена пафосом національного відродження. Її назва закарбувалась у свідомість України символом волі й пробудження нації. Мені вона здається своєрідною ораторією, яка проголошує ідею вічності українського народу, його духовної міці. У кожному рядку відчувається гордість автора за свій народ і його історію; душу сповнює урочистість і святковий настрій, бо українська революція 1917 року вселяла віру, піднімала духовні сили народу, будила його від фізичного і духовного рабства.

...Дзвони Лаври і Софії пливуть над містом, як "потужні ріки", а з глибин вічності "падають зерна в душу", — кожен переймається думами про Україну, її давнім, сучасним і майбутнім життям. Я неначе бачу П. Тичину серед тих, хто зібрався на історичній Софіївській площі, щоб виразити свою віковічну волю і мрію про незалежну Українську державу:

— Виростем! — сказали тополі.

— Бризнем піснями! — сказали квіти.

— Розіллємось! — сказав Дніпро.

Бо "золоті джерела скресають під землю", "Самоцвіти ростуть у глибинах гір", — перегукується Тичина з народними думами та казками, сповненими віри у щасливий кінець:

І б'ються в їх серця у такт:

— Ідуть! Ідуть! —

Дзвенять немов сонця у такт:

— Ідуть, ідуть!..

І всі співають, як вино,

— Я — дужий народ,

Я молодий.

Вболівання за долю рідної землі надихнуло поета на створення циклу "Скорботна мати". Мати Божа, вона ж Україна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскресла силою його уяви. Вона проходить полями країни наодинці зі своєю скорботою: "Не буть ніколи раю у цім кривавім краю". Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, що заподіяна братовбивчою війною. Це її словами говорить сповнений відчаю поет: "Як страшно!.. людське серце до краю обідніло". Ще недавно був "золотий гомін", а тепер: "Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито. — За що тебе розп'ято? За що тебе убито?"

"Хто ж це так із тебе насміятися смів?" — гнівно і з неприхованим відчаєм звертається до України Тичина. Поет справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спільнота, яка грунтується на злобі, зневажанні традицій роду ("курки спустили в матір і отця"), на обмані та облуді ("рушимо з ножами у наш край-едем"). І, як логічне завершення, — кінцівка поезії, де автор говорить про прозріння народу, який не хоче "ще й на волі у кайданах гнить". Я знову бачу того ж Тичину-патріота, що й у "Золотому гомоні". У художній формі він ставить ті гострі питання, які хвилюють і його, і тисячі його земляків —українців. Відповіді на них Тичина не дає, та всі її знають:

Ждали ми героя, а встав свинопас, —

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Жодного разу автор прямо не називає винуватця соціального і морального зламу українського життя, та його риторичні питання сумнівів у правильній відповіді не викликають:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

За цими рядками простежується громадянська позиція митця, який — плоть від плоті рідного народу.