Перший український історичний роман (твір-роздум)

"Я не поет і не історик, ні!" — стверджував про себе в одному з віршів автор першого українського історичного роману Панелеймон Олександрович Куліш. У дечому дуже незвичайного роману — не лише для першого твору цього жанру в українській літературі, що не мав жодних ознак наслідування іншим зразкам. І за мовними особливостями, і за питаннями, що порушував письменник у "Чорній раді", цей роман був несподіванкою, його неординарність і самобутність впадають в око й зараз.

Попри твердження самого П. Куліша, він був досить відомим етнографом та істориком. в основу сюжету роману покладено літературну пам'ятку XVІІ ст. "Літопис Самовидця". Деякі головні герої були справжніми історичними особистостями (Сомко, Брюховецький, Золотаренко), інші (Шрам) мали реальних прототипів. Та П. Куліш вважав себе насамперед першопроходцем деяких тем, що також знайшли відображення у цьому романі.

Козаччина, козацькі звичаї не були для П. Куліша стороннім об'єктом дослідження — він сам походив із старої козацько-старшинської родини на відміну від істориків-науковців або інших письменників, що цікавилися тією ж темою. Можливо саме тому деякі речі він бачив глибше за них: суб'єктивність, викликана причетністю до культурно-історичного явища, що вивчається, не може бути перешкодою для його розуміння.

Національним ідеалом українських письменників романтичного напряму були козаки-запорожці, героїчна боротьба та відвага яких справді справляла дуже сильне враження. Але зовсім іншими постають запорожці у зображенні П. Куліша: "Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Зопорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба". І хоча Куліш визнає й інше — попри все, навіть такі анархічно настроєні запорожці, на його думку, "припадали до душі всякому" — немає нічого дивного, що багатьох обурювала спроба розвінчати звиклий ідеал. Неприємно відмовлятися від найкрасивіших легенд рідного народу, та хіба не важливіше говорити правду?

Тут можна зазирнути й трохи глибше. Пояснення історичних подій суто соціальними умовами, що потім набуло великого розповсюдження в літературі, присвяченій історичній тематиці, аж до заперечення усіх інших підходів, лише у Куліша доповнилось дечим іншим. П. Куліш висвітлив вплив чинників культурного плану та психологічних факторів. Важко знайти серед історичних творів хоча б один, де зображувалось таке масове нерозуміння реальної ситуації, а причини нерозуміння пояснювались саме недостатністю культурного рівня.

Що ми бачимо у історичних романах, які відштовхуються від соціального методу узагальнення? Конфлікт сторін з різними соціальними інтересами, представники яких можуть не знати лише як саме досягти своєї мети та інші другорядні речі. А що відбувається у романі "Чорна рада"? Лише Брюховецький знає, що і навіщо він робить — переважна більшість масово дурить сама себе, особистими інтересами керуються лише одиниці на кшталт Гвинтівки. Якщо уважно придивитись, головний конфлікт роману "Чорна рада" багато в чому є конфліктом між розумом та почуттям, при чому сильнішим виявляється саме перший. Навіть такі позитивні герої, як Шрам або Сомко, ідеалізовані письменником за людськими чеснотами, хоча й розуміють дещо глибше за простих козаків (особливо запорожців), та не усвідомлюють необхідність переконувати інших. З окремих розмов видно, що єдиним критерієм для того ж Шрама є наявність або відсутність любові до України, ніби цього достатньо. Але ж значна частина тих, хто виступив на Чорній раді проти Сомка, теж вважали, що роблять краще для України — гроші Іванця або зацікавленість міщан не були найголовнішим чинником. Говорячи сучасною мовою, Брюховець кий спочатку виграв інформаційну війну, переконавши недостатньо культурних людей, що саме він, а не його суперник, є добром для України.

П. Куліш завжди підкреслював важливість саме культури, без якої найкращі цілі можуть перетворитися на свою протилежність: людей, що не мають високої культури, завжди можна ошукати. У цьому й полягав його ідейний конфлікт з Т. Шевченком та іншими письменниками революційно-демократичного напряму. Боротьба за соціальні інтереси за недостатньої культури народу — саме те, проти чого П. Куліш застерігав у "Чорній раді", хоча її необхідність та наявність цих інтересів він аж ніяк не заперечував (достатньо згадати про детальний опис розшарування усередині козацтва, або суперечки між міщанами-"личаками" та козаками-"кармазинами", як передумови для конфлікту — та Брюховецький обдурює одразу й тих і тих).

"Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога?" — ставив П. Куліш риторичне запитання у своєму романі, й авторська відповідь на нього була негативною, тоді як усі навколо прагнули саме до спрощення. Наслідки такого спрощення ми знаємо. Зараз, коли питання про культуру ставляться вголос (ми всі чули про необхідність культури демократії чи то навіть культури ринку) і нікого вже не дивують, ми можемо сміливо віддати належне талановитому письменникові, який порушив його раніше за всіх. За одне це значення першого українського історичного роману "Чорна рада" не можна не оцінити. А інші його якості — мова, художні особливості, тощо лише підсилюють його важливість для нашої культури в цілому.