Ідеал сильної української жінки в творчості українських письменників (на матеріалі романів "Поклади золота" В. Винниченка і "Тигролови" І. Багряного)

Гармонійне, лагідне мислення українця-хлібороба тяжіє до ідеалу жінки як Землі-годувальниці й берегині. Тому й образ України більшість із нас співвідносить із жінкою. Національне відродження 20-х років висунуло цілий ряд тлумачень образу сильної, взірцевої жінки — матері, соратниці, громадянки молодої країни.

Ми розглянемо соціально-детективний роман Володимира Винниченка "Поклади золота". Твір описує життя української інтелігенції в Парижі 20-х років. Париж, еміграція протистоять Україні, краю любові, своїм лицемірством і раціоналізмом. Місія відродження, повернення людини в "рай" любові й духовності покладається на жінок — чекістку Соню й повію Лесю. Спочатку Соня — втілення войовничого нігілізму. Дочка юдейського рабина, вона була захоплена російською "офіцернею" під час погрому і кілька днів знаходилася в казармі на правах еротичної ляльки. Чудом врятувавшись, вона "полетіла" у ЧК, щоб помститися — на її рахунку більше 200 розстріляних офіцерів. Леся — дружина військового, стала вдовою через рік після заміжжя. Живе з Миколою Терниченком (Миком), російським офіцером, а потім українським старшиною, якого часто рятувала від голодної смерті, продаючи своє тіло.

Їхнє завдання — інкогніто ввійти в довіру до передбачуваного колишнього чекіста Гунявого, ставши його коханкою, й отримати від нього інформацію про золоті поклади України, украдену в розстріляного вченого. Методи жінок визначаються їхнім світоглядом. Соня йде "у наступ", беручи "Гунявого" своєю емансипованістю й відкиданням моралі. "Легенда" ж Лесі протилежна, — вона видає себе за дочку професора, що навіть не була в Україні у воєнні роки. "Рафінована аристократка", вона закохує в себе весь пансіон, у якому сходяться дороги персонажів.

"Чекіст" поводиться підозріло: розриваючись між цими жінками, він не поспішає розкривати таємницю, хоча й страждає від докорів совісті, які ворогуючі сторони витлумачують кожна зі своїх позицій. Але отут тонкий задум дає збій: обидві шпигунки закохуються в "Гунявого". Аморалізм Соні залишає її глухою до каяття "Гунявого", хоча вона і клопочеться перед керівником операції про помилування колишнього чекіста.

Леся ж відмовляється "копати" під кохану людину, приймаючи її в усій цілісності натури. Забувши про золото, Леся намагається допомогти "чекістові" знайти віру в доцільність існування. Щира турбота спрацьовує краще шпигунських ноу-хау. Перед Просто Жінкою "Гунявий" признається, що він — усього лише актор української драми. При черговій спробі арешту за антибільшовицькі номери чекісти зґвалтували його дружину, він задушив одного з них і, емігрувавши, врятувався. Тепер він готується до нелегальної подорожі на Україну за дітьми. Ця поїздка "Гунявого" і Лесі, перетворених любов'ю й каяттям, відкриває віху нового життя на новій Україні.

У "Тигроловах" Івана Багряного авторський ідеал жінки втілюють мати й дочка з родини тайгових мисливців, вихідців з України. Мати відрізняється від своїх українських товарок "простою" мужністю, неусвідомлюваною гідністю, її дочку Наталку характеризують гордість і волелюбність, воля й емоційність, оптимізм і суворість. Ні в чому не поступаючись чоловікам, вона червоніє, коли брат пропонує пійманого соболя пустити їй на комір. "Дитя ще незайманого спокою", перед яким пасує серцеїд, а тепер утеклий в'язень Григорій, вона, проте, готова переступити батьківське слово заради любові до чоловіка.

Джерело рис справжньої жінки Багряний бачить у близькості до природи. Називаючи Наталку "мавкою", він прозоро відсилає читача до "Лісової пісні" Лесі Українки. Мавка, головна героїня цієї поеми, також протиставляється Лукашеві тим, що вона — дитя природи й не терпить світського матеріалізму. Але якщо Мавка Лесі Українки не бажає боротися за коханого та помирає, то Наталка Багряного здатна відвоювати місце під сонцем і залишає звичне оточення, щоб іти з Григорієм "На тую... на твою Україну!" Зразковість цього персонажа очевидна: виводячи походження Наталки з Полтави, Багряний створює образ "нової Наталки-Полтавки", нової жінки для Нової України.