Викривальна спрямованість поеми Т. Г. Шевченка "Кавказ"

Період "Трьох літ" характеризується змінами у світогляді й художній системі поета. Сам Шевченко у вірші "Три літа" (1845 року) говорить, що в нього зникло романтичне світосприйняття, що він став більш тверезо сприймати дійсність і тепер лікує "розбитеє серце ядом сатири". Цей період у творчості поета найбільш продуктивний. Центральною є тема сучасної поетові дійсності, сатиричне зображення самодержавно-кріпосницької системи. Вагоме місце посідає ідея національного визволення, на що вплинула участь Т. Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві.

Поема "Кавказ" написана саме в період "Трьох літ" (1845 рік) і присвячена близькому другові Т. Шевченка Якову де Бальмену, художнику, який загинув на Кавказі у війні з горцями. Це була несправедлива війна, яку вів уряд царської Росії, прагнучи поневолити народи Кавказу. Війна забрала у Шевченка й близького друга, який став невинною жертвою. Описуючи ці події, поет захоплюється мужнім народом Кавказу, що прагнув зберегти свою незалежність, бути вільним. Розпочинається твір символічною картиною. На тлі Кавказьких гір Шевченко змальовує Прометея, прикутого до скелі; щодня орел мучить титана, розбиває його серце, але "воно знову оживає і сміється знову". Образ Прометея взятий із давньогрецької міфології, він осмислювався багатьма письменниками. У Шевченка Прометей — це символ нескореного народу, уособлення прагнень народів Кавказу до свободи та відстоювання незалежного мирного життя: "Не вмирає душа наша, Не вмирає воля".

Розповівши про невмирущість народних прагнень до волі, Шевченко змальовує нам злодіяння царського війська на Кавказі: там "лягло костьми людей муштрованих чимало", самодержавство залило цей край річками сліз і крові. На Кавказі російські завойовники поводяться як господарі. Про це поет розповідає в епізоді, який умовно називають "монологом колонізатора". Він написаний від імені російського завойовника, який хизується перед горцями своєю нібито високою культурою, а насправді виявляє нікчемність, неуцтво, загарбницькі інтереси своїх земляків. Він дивується, чому завойовники не можуть подарувати горцям їхні ж хату й хліб, чому народи Кавказу не повинні платити їм за сонце. Російська імперія постає з цього фрагмента як тюрма народів, у якій "од молдованина до фіна все мовчить, бо благоденствує" — іронічно зауважує автор.

Обіцянки завойовників лицемірні, у війні з горцями вони керуються власницькими інтересами, прагненням збагатитися. Симпатії Шевченка повністю на боці поневолених народів Кавказу. Він кидає гасло: "борітеся — поборете!" І хоча розповідається в поемі про війну з горцями, твір сприймається, як застереження проти будь-яких загарбницьких воїн. У "Кавказі" поєднані громадянські сатиричні мотиви викривального характеру та інтимні (пам'ять про загиблого друга), що характеризують твір як своєрідну жалобну симфонію, написану у формі послання. Автор звертається ніби до всього народу, наголошуючи, що роз'єднання слов'ян — то найгірше зло, що може спричинити історичну трагедію. Адресатом цього послання у вужчому значенні є безпосередньо читач — український інтелігент, що зберіг національну гідність, коріння та плекає надії на збереження автономії. Шевченко виступає як поет-пророк, що застерігає про неминучі страшні наслідки насильницької політики.

У кінці поеми Шевченко згадує про Україну, про розриті козацькі могили. У народу України схожа доля з кавказькими народами. Поет хотів би, щоб про це пам'ятали. Поема "Кавказ" — це протест проти будь-якого поневолення одних народів іншими. Чи міг Шевченко думати, що і в XXI столітті проблеми Кавказу та інших народів не зникнуть, що твір його будуть читати й бачити у ньому віддзеркалення сучасності?