Тарас Григорович Шевченко все своє життя присвятив служінню рідному українському народу. Він не переставав думати про свою батьківщину навіть на засланні.
Криючись від жорстоких наглядачів, поет писав:
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Але спогади бувають оманливими, а добро — там, де нас немає. І це підтверджує дійсність. Приїхавши у рідне село, поет з жахом помічає:
Аж страх погано
У тім хорошому селі.
Перед очима виникає картина злиденного, тяжкого життя: сади повсихали, погнили, повалялись хати, поросли бур'яном сади — село неначе погоріло. А люди не прагнуть щось змінити, вони, як воли, запряжені у ярма.
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
Це відбувається не в одному селі, а "скрізь на славній Україні". І винні в цьому пани лукаві, що душать людей, дозволяють їм лише "дивитись, плакать — і мовчать!"
Висновок поета жорстокий і безапеляційний. Можливо, і зеленіли б понад Дніпром широкії села, і веселились у селах щасливі люди, "якби не осталось сліду панського в Україні".