Дитинство... Найкраща пора твого життя. Ти згадуєш батьків, тепло рідної домівки, свої щасливі сни. Спокій огортає твою душу. А яке ж дитинство в сироти? Безрадісне, завжди безрадісне: і зараз, і в далекому минулому.
У минулому, хоч яким важким воно було, людина знаходить і згадує ті хвилини, які запам'яталися на все життя. Безрадісне, сирітське дитинство постає перед нами із поезії Т. Шевченка "Якби ви знали, паничі". На мальовничій українській землі "хатиночка в гаю", де малого Тарасика мати повивала, стала для нього справжнім пеклом:
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози.
Такою ця хата була для всієї сім'ї. Мати, ще зовсім молодою, від тяжкої праці лягла у могилу. "Плачучи з дітьми", помер на панщині батько. Залишився Тарас сиротою. А яка доля в сироти? Він носив воду школярам, хоча був ще малим. Братів віддали в солдати, а сестри, його "голубки молодії", пішли в найми. І стільки туги відчувається в цьому вірші, що аж сльози виступають. Немає де прихилитись сироті. Йому здається, що все, що діється на землі, робиться з Божої волі.
А ось у другому вірші "І золотої й дорогої..." вже змальовано життя дітей-кріпаків, таких самих сиріт, як і сам Тарас Шевченко. Його особиста доля схожа з долею зображеної кріпацької дитини. Ця дитина не бачитиме волі, марно пролетять її молодії літа. Сирота не знайде собі щастя в житті, у широкому вільному світі. Його чекає доля наймита або солдата. Хлопчик малий і такий самотній:
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином...
Він убогий, "сидить собі в старій ряднині". Сум, печаль, глибокі переживання поета за долю не тільки одного хлопчика, але й усіх кріпацьких дітей відчувається у цьому вірші.
Прочитавши вірші Т. Шевченка, я подумала: "Як добре, що я не сирота".