Спізнившись на кілька годин, "член учіліщного совета Куценко" приступає нарешті до виконання своїх інспекторських функцій. Людина нечиста на руку, малоосвічена й некультурна, Куценко всіляко намагається приховати від учителя й учнів свою некомпетентність. Іронізуючи над цим несимпатичним персонажем, Грінченко пише: "-хитрощі російського правопису ніколи не давалися до зрозуміння панові членові, то він, звичайно, на екзаменах з російської мови мовчав …силкуючись удавати з себе пана, він без жалю нівечив і українську, і російську мову, нехтуючи першу і не знаючи другої". Сам неспроможний зв'язно висловлювати свої думки, пан Куценко, щоб нагнати побільше страху на присутніх на екзамені, кричить: "Шо ето? Арифметики не знають, щитать не умєють! Ви учитель, ви нічего не дєлали! Я в училищний совєт на вас подам рапорт!", І лише гіркі ридання переляканого на смерть школяра, що не витримав цілоденного напруження, змушують його стати більш поблажливим до дітлахів.
Оповідання "Екзамен" — це класичний приклад твору, у якому автор сміється крізь сльози. І наше серце також стискається від болю і образи, коли читаємо про вчителя, важку працю якого мають право судити безграмотні нікчемні людці, коли спостерігаємо за поведінкою учнів, змалку залякуваних "страшним" начальством.
Нелегко живеться й головному героєві оповідання "Непокірний" учителю Василю Дмитровичу. Його поведінка викликає настороженість і підозру з боку представників сільської влади — волосного старшини Пастушенка. поліцейського урядника Швидкова, волосного писаря Льовшина, сільського старости Губаня і поштаря Цупченка. Список "крамольних" вчинків учителя досить значний: він не спілкується з місцевим начальством, одягається і говорить "по-мужицькому", сам варить собі їжу, грає з дітьми у м'яча, збирає по лісах і луках "якісь квітки, камінці і всяку таку дурницю". Але найбільше дратує інше: Грінченко з їдким сарказмом лише: "Він був навіть неслухняний і неввічливий до начальства. Замість, щоб удовольнитися з двох поламаних лавок, що дала волость школі, і заліплювати побиті шибки папером, він намагався, щоб йому пороблено нові парти, засклено вікна і навіть щоб покрашено стару класову таблицю, начебто через те, що на їй уже крейда не пише. І як волость, звісно, не зважила на такі його кумедні домагання, то він насмілився написати про це до земської управи, додавши, що гроші, від громади призначені на школу, лежать по кишенях у волосних і не вживаються на що треба".
Сільські верховоди, чий спокій порушив непокірний учитель, придумують план боротьби із своїм ворогом. У хід ідуть найпідліші засоби. Учителеві третій місяць не дають жалування, сторож "не носив у школу води й не робив там нічого", батьків намовляють забирати дітей зі школи. Коли ж усе це не приносить жаданих результатів, на нього пишуть донос. Одним із головних звинувачувальних документів проти "бунтівника" стає …підручник географії. Нікого не цікавить, що він дозволений для користування і цензурою, і вченим комітетом школи, головне — у ньому легко знайти підтвердження безбожності вчителя ("Чуєте, Михайле Степановичу, в цій книжці що? Не од Бога дощ, а од "паров". Он що!").
І чорну справу нарешті зроблено: шкільне начальство не задоволене молодим педагогом, він змушений шукати нового місця роботи.
Про нелегку працю сільських учителів розповідає Грінченко у своєму оповіданні "Брат на брата". Головним героєм цього твору є учитель Євген Корецький. Разом із дружиною Наталею дев'ять років пропрацював він у школі села Ладинка. Напевно, щось глибоко особисте вклав Грінченко у рядки оповідання, що розповідають про невтомний духовний труд подружжя Корецьких:
"Спершу сам, тоді вдвох — вони викохали кілька поколінь молодіжі, осяяної хоч невеликим світом знання й громадянської самосвідомості. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсігди силкувалися не різнити з тим, чого навчали людей; ішли завсігди, де тільки могли, на поміч усім, кому того треба було, ішли не через те тільки, що так веліла їм ідейна повинність, але й того, що їм любо було пірнати в народне море, заспокоювати болі; того, що вони любили цих темних, пригнічених тяжкою долею людей і силкувалися виявити ту любов, як могли…".
За свої політичні переконання Корецький потрапляє до в'язниці. Несподівано швидко його звільняють: злякавшись народного гніву, жандарми підкоряються вимогам учасників мітингу, що відбувається на захист учителя. Проте радість представників демократичних сил виявилася передчасною. У селі починається чорносотенний погром, під час якого Корецькому лише чудом пощастило врятуватися від смерті. Найжахливішим було те, що в погромі брали участь селяни, яким він віддавав кращі роки свого життя. Одним із перших на вчителя підняв руку селянин Демид, якому він колись допоміг вилікуватись. З розпачем Корецький думає: "І той самий Семен або Демид, що, може, двадцять разів зазнавав од його запомоги щирої братерської — словом і ділом — цей Демид підняв над його головою ломаку тією самою рукою, що він, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!-". Фізичний біль від завданих ран поступається перед болем моральним: "Було холодно, вогко й безнадійно. Так безнадійно, що не хотілося вже ні жалітися, ні навіть кричати з болю, хотілося тільки зібгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака під отаким дощем, заплющити очі, щоб уже нічого не бачити, — і вмерти".
Оповідання Грінченка написане в серпні 1907 р. Трохи більше 10 років залишалося до жовтневого перевороту в Петербурзі, до кривавої різанини в Києві у січні 1918 р. Погроми 1905—1907 рр. були першими грізними передвісниками громадянської війни. І письменник чутливо вловив тривожні сигнали майбутнього братовбивчого протистояння. Ніби передбачаючи неминучий розкол українського суспільства, коли брат піде на брата, він пише у своєму оповіданні: "...тільки блиснув перший промінь волі й надії на краще життя, той самий народ, во ім'я якого відбувалася та дивна боротьба, відповідає на цей промінь погромами, убиваючи своїх оборонців і прихильників та слухняно йдучи на налигачі за тими, що завсігди водили його в тяжкому ярмі. Віл під'яремний, тепер він виразно показує, що він раб не тільки споконвічний, але й довічний, безнадійний". Причина того, що сталося з учителем Корецьким і його прихильниками, на думку просвітителя Грінченка, одна — це темнота, неосвіченість народу, кількасотлітня звичка "вічно похилених рабів" сліпо підкорятися грубій силі.
Герой оповідання Грінченка, проте, не втрачає оптимізму. Він із надією дивиться в майбутнє, бо переконаний: "ніщо не зможе знищити ту національну й політичну свідомість, яку дали вони вдвох своїм учням".
Привабливий образ народного вчителя змальовує письменник в оповіданні "Украла". Дівчинка Олександра, дочка сільського писаря-п'янички, була спіймана на гарячому; вона вкрала у подруги хліб. Обурені школярі вже готові вчинити свій дитячий самосуд: "її треба прогнати з школи!". І лише педагогічний такт і глибока людяність вчителя допомогли всім знайти вірний вихід із складної ситуації. Олександра призналася у крадіжці і пояснила причину скоєного: "У нас_ у нас ...нема чого їсти™ Батько нічого... не приносять з волості... усе пропивають. Ми їмо су.. су.. сухарі вже другий тиждень". А діти, вражені гіркою правдою чужого життя, ясно зрозуміли всю жорстокість свого передчасного присуду: "Учитель глянув на дітей. Хлопці були ні в сих ні в тих, дівчата деякі плакали. Він забрав усе, що діти надавали, і поніс Олександрі". Так школярі отримали дійовий урок людяності і доброти, який запам'ятається їм назавжди.
Ознайомившись із цим оповіданням Грінченка, ще раз переконуєшся, як багато залежить від тих учителів, яких ми зустрічаємо на своєму життєвому шляху. Героїні іншого твору письменника пощастило значно менше, ніж дівчинці Олександрі. Мова йде про оповідання "Дзвоник". Воно є одним із найтрагічніших у ряду його творів про життя дітей..
Семирічна Наталя несподівано потрапляє до сирітського дому. Вона довго не може звикнути до нових умов життя. І найбільших страждань зазнає вона через нерозуміння чужої мови: "…ніяк не могла звикнути до панської мови. Вона ії дуже погано розуміла. Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень. Ніхто з її подруг сільських краще від неї не вмів співати, а казки оповідаючи, вона голосом силкувалася вдавати тих звірів чи людей, про яких казала. А тут…. тут вона була нерозумна, бо ніяк не розуміла тих слів, "що в книзі пописано"...".
Історія отупіння здібної дівчинки, співчутливо описана Грінченком, яскраво ілюструє істину, давно відкриту вченими. Психологи, педагоги, мовознавці переконані: відречення від рідної мови рано чи пізно викликає інтелектуальне зубожіння нації. У праці "Мова і народність" О. Потебня писав: "…обучая их (учнів — прим, авт.) новому язьїку, тратим время на то, чтобьі приготовить из сознаний учеников род палимпсеста (Палімпсест — старовинний рукопис, із якого стерто попередній текст і написано новий, крізь який інколи проступає старий.). Очевидно, что воспитанники такой школы при равенстве прочих условий будут во всех отношениях ниже тех, которнм при поступлении в нее нужно было не забывать, а лишь учиться, прилагая школьнне крохи к огромному запасу дошкольных запасов мысли. < ._ > Таким образом, для денационализированного народа естественным течением дел создаются неблагоприятнне условия существования, вытекающие из умственной подчиненности, которая будет тем значительнее, чем менее подавляемый народ приготовлен к усвоению языка подавляющего. Люди, по правилу, добровольно не отказьіваются от своего языка, между прочим, в силу бессознательного страха перед опустошением сознания".
Відомий педагог К. Ушинський, що багато років жив і працював на українській землі, у своїх працях постійно наголошував: "Дитина, вивчившись рідної мови, вступає вже в життя з безмежними силами, бо п'є духовне життя й силу з рідних грудей рідної мови. Зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона говорить у дитячі роки". Спостерігаючи за школярами, яких учителі змушували зрікатися мови своїх батьків, Ушинський відзначав, що вони "були або майже цілковиті ідіоти, або діти ...