Леся Українка глибоко і щиро любила рідний край. Природа України викликає щире захоплення поетеси, сповнює серце радістю і натхненням. Красу рідного Подолля оспівує вона в поезії "Красо України, Подолля!".
Усе миле серцю письменниці на Батьківщині:
Онде балочка весела,
В ній хороші, красні села,
Там хатки садами вкриті...
Леся Українка органічно вплітає в канву твору фольклорний образ тополь, що "розмовляють з вітром в полі".
Замилування поетеси красою української природи ще виразніше підкреслюється зменшено-пестливою формою іменників:
Он ярочки зелененькі,
Стежечки по них маленькі,
Перевиті, мов стрічечки,
Збігаються до річечки...
Золоті безкраї лани та величезні густі бори, що "провадять таємну розмову", справляють враження величної, спокійної краси.
І настільки все гарно і любо серцю навкруги, що здається, що зроду недолі, горя не знав цей край.
Щира любов Л. Українки до рідного краю звучить у кожному рядку, кожному слові поезії. Я думаю, що так сприймати красу своєї землі, помічати всі деталі пейзажу, відтінки кольорів може лише справжній патріот.