З давніх-давен у народі існує легенда про те, як Бог народам землі роздавав. Комусь дісталися гори, комусь долини, комусь тайга і болота, а хтось повинен був жити на віддалених островах. Розійшлися всі. Сів Бог відпочити і раптом у куточку зали побачив дивної краси дівчину. Гірко плакала красуня, бо запізнилася і не отримала дарунку. То була Україна. Пожалів її Бог і дав шматочок раю: широкі привільні поля, повноводі спокійні ріки, густі ліси. Живи, Україно, радуйся, учи своїх дітей любити землю, благословляти Бога за дарунок. Але
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
Мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо
Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Нема згоди між синами України, вони "стинаються в герці", не можуть поділити землю і владу, кличуть ворогів на допомогу: "...той з ордами ходить, а той накликає Москву". Перетворили рай земний на руїну, і лежить мати-Україна, "розкинула руки в рову".
Василь Стус у вірші "За літописом Самовидця" творчо переосмислює історію України. Він жодним словом не обмовляється про лицарство козаків, про їхні перемоги, про боротьбу з ворогами. Про це ми прочитаємо в інших книгах. Василь Стус розповідає про братовбивство, про те, що так Україну не карав "і лях-бусурмен-бузувір", як карають її рідні діти.
У Тясмину тісно од трупу козацького й крови,
І Буг почорнілий загачено тілом людським,
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
У пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Перетворили сини Божий дарунок — рай райський — на запекле пекло, і не буде їм щастя і добра. Пророчо звучать слова:
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
І крови наточать — упийтесь кривавим вином.
Боролися сини за волю України, але розпливалась у віках, ставала маревом, нездійсненністю їхня мрія. "А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі", — три рази повторює ці слова поет, і звучать вони чи то луною, чи то рефреном, чи то криком услід.
Багато років промайнуло з тих часів, але період Руїни так і не минув. Ті рани, вважає поет, так і не загоїлися, не затяглися, до нашого часу "куріє Руїна, кривавим збігає потоком, а сонце татарське стожальне разить наповал".
Ми живемо уже в XXI столітті, але вірш Василя Стуса актуальний і дотепер. Як назве історія нашу сучасність? Без війни, без ворогів, без ляхів-бусурменів-бузувірів знову сини знущаються з України, розорюють її землю. Невже й справді історія рухається не лінійно, а по спіралі? Чому ж саме історія України закручує ту спіраль так туго? Невже нема рецептів, щоб виробити ліки проти людської дурості? Як багато питань — і жодної відповіді. А шукати їх, мабуть, треба у творах таких поетів, як Василь Стус.