СКОВОРОДА ГРИГОРІЙ
(1722-1794)
Народився у с. Чорнухи на Полтавщині у бідній козацькій родині. Навчався у Києво-Могилянській академії. Три роки (1741-1744) співав у придворній хоровій капелі цариці Єлизавети (деякий час був регентом — керівником хору), це дало змогу побувати за кордоном: в Австрії, Італії, Німеччині, Польщі, Угорщині. Там Сковорода збагачував знання, відвідував лекції відомих учених.
Протягом 1753 р. працював у Переяславському колегіумі, де викладав піїтику. Через конфлікт із керівництвом закладу був змушений покинути роботу. З 1754 по 1759 рр. продовжив педагогічну діяльність як домашній учитель, вихователь. Пізніше викладав у Харківському колегіумі поетику, риторику, грецьку мову. Систему виховання Сковорода розробив у курсі "Християнське добронравіє" і пропагував його, коли у 1769 р. покинув педагогічну діяльність і став мандрівним філософом. Останні роки життя провів у мандрах. На могилі філософа написано його слова "Світ ловив мене, але не спіймав".
Спадщина письменника-філософа складається з філософських трактатів, поезій, байок. Утворах відбито філософські погляди автора: життя людини — це постійне самопізнання, самовдосконалення. Світ можна зробити цілісним, лише віднайшовши себе, пізнавши сутність свого "я".
Мотиви свободи і щастя у книжці Сковороди "Сад божественних пісень"
Сковорода був видатним філософом-гуманістом. Його творчість починаючи з циклу "Сад божественних пісень", пройнята ідеєю людської рівності; критикою паразитизму експлуататорських класів, любов'ю до "людей праці", полум'яним патріотизмом.
Високі моральні якості людини виявляються у добрих вчинках. А добрі вчинки — в мудрості, бо й сама мудрість є джерелом усіх доброчесностей.
Тому збірка "Сад божественних пісень" є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора. Мислитель добре розумів убогість і станову обмеженість панівної феодальної моралі, бачив, що істини феодалізму є бар'єром на шляху розвитку людини, її природних здібностей і талантів.
Г. Сковорода дійшов висновку, що щастя треба шукати в нас самих. Усякий мусить пізнати свою натуру, свої нахили. І щастя можна придбати, будуючи життя на вічному, а не на тлінному.
Український мислитель у збірці багато уваги зосередив на думці, що людина повинна бути вільною, щоб реалізувати свої можливості. Свобода — це вищий дар і благо людини, вони притаманні їй самій за самою природою речей, але через злу волю відняті в неї гнобителями та експлуататорами.
Сам Сковорода свободу називав "головною мірою" у своєму житті; вважав це основною метою, до якої повинні прагнути трудящі люди. Бо кожен мусить бути гідним свого справжнього призначення — творити своє власне і загальне щастя.