Над чим сміється Д. Свіфт у своїй книзі "Мандри Лемюеля Гуллівера"?

СВІФТ ДЖОНАТАН

(1667-1745)

Англійський письменник ірландського походження, знаменитий представник просвітництва. В історію світової літератури Свіфт увійшов як творець книги "Мандри Гуллівера" (повна назва "Мандри в деякі віддалені країни Лемюеля Гуллівера, який спочатку був хірургом, а згодом капітаном кількох кораблів", 1726).

У Свіфта була репутація непримиренного і злого сатирика, він сміливо "зривав маски" з благонадійних співвітчизників і виставляв їх на посміховисько. Свіфт розпочав свою книгу як пародію на жанр пригодницької літератури і намагався за допомогою свого роману виправити соціальне зло. Чотири частини роману — це подорож до чотирьох різних країн: в Ліліпутію, в країну велетнів, у Папугу, до гуінгмів. Змальовуючи життя політиків і монархів у цих країнах, Свіфт висміює політичну систему Англії — в Ліліпутії такі ж самі світські інтриги, партійні сутички. Король велетнів жахається жорстокості людей і визнає, що більшість з них — це "маленькі і бридкі гади".

Сміючись над недоліками суспільства, Свіфт закликав до їх викорінення.

Над чим сміється Д. Свіфт у своїй книзі "Мандри Лемюеля Гуллівера"?

Джонатан Свіфт — великий англійський письменник-сатирик. Своє життя і талант Свіфт присвятив боротьбі за справедливість. Він був захисником прав простих ірландців, сприяв установленню миру між Англією і Францією, "ревно боровся за справу мужньої свободи", — як написав сам Свіфт про себе.

Обурення несправедливістю сучасного йому суспільства спонукало письменника до створення безсмертних "Мандрів Гуллівера". Перша частина книги присвячена подорожі до Ліліпутії — країни чоловічків, що "досягли великої досконалості в механіці", були чудовими математиками і будівельниками. Ліліпутія — манесенька країна, але в ній існують ті ж проблеми, що й в Англії. На чолі держави стоїть імператор. Він поводиться, як і личить монарху, зарозуміло, гордовито. Але його претензії на велич смішні в очах Гуллівера, що тримає "шестидюймового монарха" для зручності спілкування на долоні. Імператор стурбований "загальним станом справ у країні", де ворогують дві партії: Тремексенів і Слемексенів. Причина їхньої ворожнечі — висота підборів. Ненависть між цими двома партіями доходила до того, що члени однієї партії не могли "ні їсти, ні пити, ні розмовляти один з одним". Це нагадує взаємини між партіями торі і вігів у рідний Свіфту Англії. Поки чвари шматують державу, сусідня імперія Блефуску загрожує навалою на Ліліпутію. Причина ворожнечі між цими державами здається Гулліверу смішною і незначною: жителі Ліліпутії, а потім і Блефуску ніяк не вирішать, з якого кінця — тупого чи гострого — слід розбивати яйця. Але ці чвари тривають уже "тридцять шість місяців", загублена величезна кількість кораблів і багато людських життів, а ворожнечі не видно кінця. Гуллівер допоміг імператору Ліліпутії здобути перемогу над флотом Блефуску. "Але честолюбство монархів не має меж", — зауважує Свіфт. Імператор Ліліпутії задумав за допомогою Гуллівера завоювати сусідню імперію. Міністри і придворні Ліліпутії, як і усюди, плетуть інтриги і переслідують свої дрібні цілі, далекі від інтересів простих, мирних людей.

Створивши Ліліпутію, Свіфт показав мініатюрну модель англійського суспільства, ненависні йому звичаї і порядки, міністрів і короїдів, що претендують на панування і велич.

Читаючи книгу Свіфта, зіставляючи ліліпутів і велетнів, ми розуміємо, які відносні наші оцінки і представлення про багатство і силу, про велич і красу. Ми розуміємо, що війни і політичні чвари часто виникають через незначні причини, а обходяться людству дуже дорого.

Своєю книгою Свіфт хотів протистояти злу, насильству, приниженню людської гідності. Його головна зброя — сміх. Його сатира й іронія допомагають людям подивитися на себе збоку, боротися зі своїми вадами, бути більш терпимими до інших людей і учитися жити у мирі і злагоді один з одним.