Лежал живой на мертвом,
И мертвый — на живом.
За ними карбованими рядками, що мелодійністю та повторами нагадували чомусь билини, які хотілося співати лід акомпанемент гітари, вставала висока сувора постать вершника — короля загарбників і два невисоких чоловічка — полонені медовари. Останні з тих, хто вижив, хто знав рецепт чарівного верескового меду:
Вышли они из-под камня,
Щурясь на белый свет, —
Старый горбатый карлик
И мальчик пятнадцати лет.
Але диво — маленькі люди, що стояли на землі перед високим конем — не сприймалися пригнобленими, замалими, бо ж
Ни один из пленных
Слова не произнес.
А коли читаєш:
Сын и отец молчали,
Стоя у края скалы, —
навіть не сприймаєш їх самотніми, останніми, тому що
Вереск звенел над ними,
В море катились валы.
Наче вся природа рідної країни стала з ними пліч-о-пліч.
Тільки коли батько бере на себе роль зрадника, щоб насправді, навіть випадково, вимушено, не зрадити, він одразу ж стає меншим, саме карликом, тому що нібито чіпляється за життя:
Жизнь я изменой куплю.
Навіть його голос звучить, як голос горобця. Ось він — найвищий пік балади. Ми раптом розуміємо; що у цій зраді щось не так. Людина, якій соромно "продавати свою совість", ще не втратила почуття гідності, а може й — не тільки його.
У напруженні, затамувавши подих, ловиш останній крик юнака, що щезає у хвилях, і відголосок — відповідь батька. Сумного, але спокійно-твердого: він переконаний, що вчинив правильно. Крик сина показав, що юнак міг би піддатися катам.
Врятувавши таємницю загиблих сородичів, традиції й самий дух свого народу, батько знову виростає у наших очах:
А мне костер не страшен.
Пускай со мной умрет
Моя святая тайна —
Мой вересковый мед!
Я гадаю, що на людину, яка гордо промовляє такі слова, дивлячись в очі смерті, вже не можна поглянути зверху, навіть якщо ти більший на зріст, та й ще верхи, навіть якщо зараз на твоєму боці влада й сила. Карлик стає велетнем, бо має велике серце, велику любов до свого рідного краю.
Ось так прийшли до мене герої цієї балади Стівенсона і запам'ятались майже з першого разу у чудовому перекладі С. Маршака — до речі, єдиному перекладі цього твору, який я сприймаю.