Хто винен у трагедії Жульєна Сореля?

1830 року вийшов у світ роман Стендаля "Червоне і чорне". Твір має документальну основу: Стендаля вразила доля молодої людини, засудженої до страти,— Берте, що стріляв у матір дітей, гувернером яких він був. І Стендаль вирішив розповісти про молоду людину, яка не змогла знайти свого місця в суспільстві XIX століття. Чому? Про це я скажу трохи згодом.

Головний герой роману — юнак із провінції, наділений глибоким розумом і уявою, але бідний і незнатний. У сім'ї Жульєн відчував себе чужим, не було в нього друзів і серед однолітків. "Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міському майдані він завжди був битий..." І кривдили його хлопці не тільки за фізичну слабкість, а й за те, що він не був схожий на них, був розумніший. І тому Жульєн поринав у самотність, світ уяви, де він "володарював".

Жульєн мріяв вибитися в люди. Він бачив, що заможні пани мають більше, ніж він,— мають становище, гроші, повагу. Бажання домогтися, як Наполеон, високої посади, володіло юнаком. Він, звичайно, розумів, що можливість досягти успіху в суспільстві залежить не стільки від його величезних здібностей, скільки від сильних світу цього, тобто багатіїв. Це принижувало його самолюбство, звідси і його протест, але він намагався зберегти особисту гідність навіть перед людьми, від яких він залежав. Жульєн ще не розумів, що новому суспільству потрібні не розумні особистості, а бездумні виконавці.

Випадково для себе Жульєн став гувернером дітей пана де Реналя. До вищої знаті юнак відчуває тільки "ненависть та огиду" і поводиться незалежно. Мабуть, завдяки цьому "менше ніж за місяць після його появи в родині пана де Реналя навіть сам хазяїн почав поважати Жульєна". Лише пані де Реналь ставилася до гувернера як до рівного собі. Спочатку почуття, яке виникло між ним і пані де Реналь, Жульєн розцінював як перемогу над життям, але потім ці взаємини переросли у справжнє кохання. Для головного героя пані де Реналь стала єдиною людиною, яка його розуміла і з якою йому було легко і просто.

Бажаючи зробити кар'єру, Жульєн вступає до духовної семінарії. Він вирізняється з-поміж тупуватих семінаристів своєю начитаністю, знаннями, умінням мислити. За це його зненавиділи як абати, так і учні і дали йому прізвисько "Мартін Лютер". Але Жульєн стійко все зносить, аби тільки здобути вище становище в суспільстві.

За протекцією абата Пірара Жульєн їде до Парижа й стає секретарем і бібліотекарем маркіза де Ла-Моля. І тут, у вищому суспільстві, Жульєн зміг викликати до себе повагу. "Цей плазувати не буде",— подумала про нього Матильда де Ла-Моль.

Завдяки коханню Матильди мрія Жульєна могла б здійснитися. Маркіз де Ла-Моль призначив йому ренту, здобув чин гусарського поручика та ім'я шевальє де Ла-Верне.

І раптом усе гине. Маркіз де Ла-Моль, одержавши від пані де Реналь листа, написаного під натиском духівника-єзуїта, де вона викриває Жульєна як лицеміра і спокусника, жадібного до багатства своєї жертви,— відмовляється від згоди на шлюб із ним Матильди. Жульєн мчить у Вер'єр, купує пістолети, входить до церкви, де молиться пані де Реналь, і стріляє в неї.

Його мрії та надії обірвали ці постріли. Ув'язнений Жульєн не боїться смерті й не відчуває потреби в каятті. Тверезий аналіз того, що він учинив, підказує йому логічний висновок: "Мене образили найжорстокіше, я вбив, я заслуговую на смерть". У думці — "образили найжорстокіше" звучить обурення проти всього світу, який повстав проти Жульєна тому, що він, Сорель, насмілився піднестися над своїм класом.

Жульєна страчено. Хто в цьому винний? Відповідь можна знайти у промові Жульєна на суді — винне несправедливе суспільство.