Друзья души моей... (про улюблені пушкінські вірші)

Друзья души моей... (про улюблені пушкінські вірші)

Для мене це дуже важко — визначити, який із віршів Пушкіна в мене улюблений. Ну, як ие можна порівняти і найперші, найчарівніші у моєму житті рядки "У лукоморья дуб зеленый" (це вже на все життя разом зі мною), і романтичне "До моря", і вічну мелодію "чудного мгновенья", й урочисте "Слух обо мне пройдет по всей Руси великой", і мрійливо-сумне "Вновь я посетил...", і багато інших рядків, що приходили з різним настроєм, у різні часи, різні пори року...

Тому я хочу розповісти про одну з тем пушкінської лірики. Цей поділ умовний, це не зібрано ні до єдиного циклу, ні до якоїсь там збірки, але для мене ці рядки з одного джерела, одного потоку. Мені здається, що вони йдуть із самого пушкінського серця, бо присвячено їх найдорожчим у житті подіям, найдорожчим людям.

Колись я дуже здивувалася, побачивши в заповітному синьому томі кілька віршів з однаковою назвою — "19 жовтня". Славетні ліцейські роковини! Мовби по щаблях років піднімалася я ними — від одного почуття-розуміння до іншого: дитячі розваги, юнацьке братерство, перші кроки служіння музам, вірність дружбі, справжня мужність та гідність.

Друзья мои, прекрасен наш союз!

Он, как душа, неразделим и вечен!

Неколебим, свободен и беспечен,

Срастался он под сенью дружных муз.

Куда бы нас ни бросила судьбина

И счастие куда б ни привело —

Всё те же мы. Нам целый мир —

чужбина.

Отечество нам — Царское Село.

І знову — у будь-яку пору року — осінь шурхотить жовто-багряним листям. Через мокрі гілки алеї просвічує на чавунній лавочці замріяна тоненька постать юнака з кучерявим волоссям. Такі милі, такі близькі імена — Кюхельбекер, у кого, до речі, теж с вірші з назвою "19 жовтня", "перший друже, безцінний друже" Пущин, і ще поет — Дельвіг, і той, хто був поруч у останню моторошну подорож — Данзас, і блискучий, шляхетний Горчаков, і Яковлев — "пояс 200 нумерів". До них звало серце у важкі хвилини Михайлівського заслання, спогадами про "ліцейські ясні дні" зігрівалося, стискувалося в жалобі про них — бентежних патріотів оспіваної ним Росії. І ледь повернувшись із заслання, на запитання царя поет відповідає відверто: "Став би до лав бунтівників", — бо там були друзі. Це ж їм, навіть під наглядом самого царя, він напише в ліцейську роковину 1827 р.:

Бог в помощь вам, друзья мои...

И в мрачных пропастях земли.

Скільки ж довелося їхати-йти через усю Росію до Пушина цим рядкам — одному з найдорожчих скарбів декабристської дружини О. Муравйової — рядкам, тоді ще незнаним, нечитаним, недрукованим, але таким теплим і потрібним, як . потиск дружньої руки!

Да озарит он заточенье

Лучом лицейских ясных дней!

А ось рядки, що лунають, мов світла й безкорислива юнацька клятва:

Пока свободою горим,

Пока сердца для чести живы,

Мой друг, Отчизне посвятим

Души прекрасные порывы!

Це вірші, присвячені тоді ще молодому Петру Чаадаєву, ще офіцеру, а не опальному філософу, що стояв на початку пушкінського шляху служіння її Величності Правді.

Завжди зі мною рядки, що входять у душу відразу ж, після першого читання, мовби беруть твоє серце в теплі турботливі долоні, нагадуючи бабусю з її казками, таке неповторне, тільки в дитинстві знайоме почуття надійного рідного крила-захисту:

Подруга дней моих суровых,

Голубка дряхлая моя!

Одна в глуши лесов сосновых

Давно-давно ты ждешь меня....

Старенька няня Арина Родіонівна, найнадійніший друг, до образу якої часто звертався поет, відтворюючи його знову й знову — в романі "Євгеній Онєгін", у повісті "Дубровський", роблячи безсмертним.

Якось тепліше і спокійніше на душі від усіх цих пушкінських рядків. Ніби стають поруч із ним друзі Пушкіна, а отже — і поруч із нами.