Філософсько-естетичні проблеми роману Оскара Вайльда "Портрет Доріана Грея"

За всім його манірним хизуванням стояла серйозна філософія і крилося глибоке й просте серце поета.

Ле-Гальєн про Оскара Вайльда

Роман Оскара Вайльда — унікальна річ. Ще ніколи в житті мені не доводилося так часто не погоджуватися з автором книги і так само часто дивуватися, з якою спритністю автор доводить до логічного завершення абсурдні думки і твердження. Справді, можна погодитися з сучасником Оскара Вайльда, літературним критиком, і продовжити його вислів, наведений у епіграфі: "Парадокс у нього — це тільки істина, поставлена сторчма, щоб привернути увагу". Справді, уже в передмові до роману автор подає окремі цікаві твердження, і над кожним з них можна задуматися, з приводу кожної думки можна сперечатися. Так, Оскар Вайльд твердить, що "мистецтво не дає жодної користі". Невже? — так хочеться вигукнути, але коли починаєш роздумувати саме про користь у її практичному, утилітарному вигляді, то й справді — не дає. Або ось афоризм з розділу IV: "Пунктуальність — це крадій часу". Ні, все навпаки! — така перша реакція була в мене. Але подумаєш — подумаєш, і бачиш, що автор має рацію. Незвичайний це роман — "Портрет Доріана Грея". Кажуть, після його виходу в світ більш як 70 публікацій було зроблено в газетах та журналах Лондона. Більшість із них давала негативну оцінку романові та його авторові. Лондонці назвали цей роман аморальним. Залишається тільки дивуватися — чому? Але ж автор показав, як людина, що порушила людські принципи життя, була все-таки покарана. І хоча Оскар Вайльд і говорить, що "художник не мораліст", але твір його демонструє торжество моралі. Саме про це говорить автор у своєму листі до Артура Конан-Дойла: "Не можу збагнути, чому дехто сприймає "Доріана Грея" як аморальну книгу, ...мені здається, що мораль цієї книги більш ніж очевидна".

Цей роман Оскар Вайльд задумав як апофеоз мистецтву, красі, досконалості, які є вищими за наше звичайне людське життя. Але це те, що лежить на поверхні. Насправді ж автор запрошує читача відкрити для себе глибини, не читати роман зверхньо. Адже у романі мова йде про філософсько-естетичні проблеми: про людське існування, про роль мистецтва і прекрасного у житті людини, про роль етичного та естетичного у стосунках між людьми. Оскар Вайльд показує, що мистецтво може стати найвищим суддею совісті: по суті справи, не правосуддя, а сам Доріан Грей здійснює покарання над собою. Саме мистецтво покликане виявляти і найпрекрасніше, і найогидніше в житті. За допомогою мистецтва людина може усвідомити своє власне "Я", побачити себе і світ. У романі якраз і йдеться про вплив мистецтва на душу. Справжнє мистецтво не може мати фальшу, прекрасне має бути прекрасним, а якщо воно не таке, яким здається, то воно недовговічне. Так і краса Доріана Грея — вона не була справжньою. Ні, вона ніби й справжня, але тільки зовні. Внутрішньо краса була зіпсована, і зрештою Доріан Грей не витримує такого подвійного життя. Він, правда, хотів знищити тільки портрет, але знищує самого себе — і справедливість торжествує!

У романі йдеться і про гедонізм — життя за принципом насолоди. Доріан Грей хоче отримувати від життя тільки прекрасне, як-то кажуть, з'їсти всі плоди, 'які ростуть тільки на сонячній стороні. Лорд Генрі допомагає йому на цьому гедоністичному шляху — робить підказки, керує теоретично. Правильно сказав Безіл Холлуорд: "Ти, Генрі, не говориш нічого морального і не робиш нічого аморального". Але лорд Генрі вважає, що ні поганого, ні доброго впливу не існує. Тут можна посперечатися. Адже саме завдяки лордові Генрі так змінилося життя Доріана, саме його слова, які зачаровували ніби музика, змінили життя юнака; саме книга, яку подарував лорд Генрі, навчила його жити по-іншому. Хоча й тут автор ніби хоче застерегти нас: що б не говорили інші, до чого б вони нас не тягли, завжди треба мати свою голову на плечах, і дійсно, не піддаватися ні гарному, ні поганому впливові. Але й справді, якщо я вважаю себе людиною самостійною, то дослухаючись до чиїхось порад, завжди треба аналізувати їх, тому що відповідальність за прийняте рішення завжди лежить на самій людині.

Мабуть, правий і автор, який назвав свій роман "золотою парчею". Він говорив, що між ним і життям завжди стоїть завіса зі слів — "заради однієї фрази я викидаю у вікно правдоподібність, а заради епіграми забуваю про правду". Можливо, так само треба сприймати роман — це гра слів, це красиві фрази, незвичайні парадоксальні вислови і все... Але ж ні — це набагато серйозніше. Автор за грою слів приховує важливі речі — філософські: що є людина? для чого вона живе? які її життєві цінності?

Кожен із героїв роману втілює певну авторську ідею. Доріан прагне бути вічно юним, лорд Генрі проповідує культ насолоди, художник Безіл символізує відданість мистецтву. Доріан Грей заради насолоди втрачає себе справжнього, починає боятися життя, у нього немає нікого, кому б він міг довірити свої таємниці. Він намагається у вирі задоволень забути про свої злочини, але чим далі, тим складніше це робити. Портрет — це його совість, це він справжній. Він не може покинути портрет більше як на три дні — його так і тягне повернутися, подивитися на себе хоч і спотвореного, але все ж таки справжнього.

Оскар Вайльд досить ясно дає зрозуміти нам, читачам: погані справи, можливо, нікому й не стануть відомі, але сама людина знає про них і несе відповідальність за все, що вона зробила у житті. "Кожен злочин вульгарний, так само, як і кожна вульгарність — злочин", — стверджує Оскар Вайльд. І мені здається, що у цій фразі відображено життєве кредо автора — життя має бути красивим, не спотвореним ніякою вульгарністю. Якби люди жили за принципами краси і гармонії, то не було б у світі ні злочинів, ні вбивств, ні війн. "Краса врятує світ" — так сказав ще один класик — Достоєвський. І хоч якими різними є ці обидва письменники, у цьому їхні погляди співпадають. "Дні ваші — це ваші сонети", — сказано в останньому розділі "Портрета Доріана Грея", і як ми ці сонети складемо в молодості, так і заспіваємо в старості (а то й раніше...). Ось така, на мою думку, естетика і філософія роману!