Вірш С. Єсеніна "Відгомоніла золота діброва" — один з кращих взірців ліричної поезії. Про що він? Це роздуми про долю людську, про життя і смерть, про місце людини і сенс буття. Осінні мотиви, що звучать у вірші вже з перших рядків, налаштовують одразу на хвилю суму. "Відгомоніла золота діброва" — значить, щось закінчилося. Вмирає колись зелене листя, з шурхотом опадаючи на землю. А в небі пронизливою самотністю звучить прощальний клич журавлів. Чи не так і життя людське з осіннім листям невпинно йде кудись далеко, залишаючи позаду прожиті дні? Єсенін про це говорить дуже влучно, створюючи образ-порівняння: "ведь каждый в мире странник". Так, ми всі тут мандрівники, то чи залишиться щось після того, як ми підемо? Поет висловлює сподівання, що людське життя не минає надаремно. І хай наше життя — лише мить у порівнянні з вічністю, але ж ми живемо недарма. І хтось залишиться у пам'яті тих, хто був дорогим і коханим. Та навіть сама природа ніби носить у собі відлуння життя людського: "О всех ушедших грезит коноплянник с широким месяцем над голубым прудом". Написаний шестистопним ямбом з пропусками наголосу, вірш звучить розлого, лірично. Уже сам ритм вірша налаштовує на роздуми. Чудовий звукопис вірша доповнює картину слуховими образами. Алітерації на шиплячі та свистячі звуки передають шурхіт осіннього листя. Асонанси на а — у нагадують звуки журавлиного клекоту далеко з небес. Ось чому вірш заворожує. Таїна злиття звуків і слів створює чудове мереживо поезії, овіяної не тільки сумом прощання, але й величчю людського духу.
Коші я читаю цей вірш, я, здається, залишаюся наодинці зі світом, наодинці з думками про вічне. І тоді життя не здається мені таким малим і швидкоплинним. Бо воно і с частиною вічності.