Чи потрібні людям філософський камінь, еліксир життя, приворотне зілля, чарівна паличка, щоб досягти щастя? (П. Зюскінд "Запахи")

ЗЮСКІНД ПАТРІК

(нар. 1949)

З виходом роману "Парфумер" (1983) ім'я німецького письменника стало широковідомим, його стали називати класиком ще за життя, але літератор досить сором'язливий, не любить давати інтерв'ю журналістам, стиль мого життя трохи відлюдькуватий, за що преса назвала його "фантомом німецької розважальної літератури".

Творчість П. Зюскінда розпочалась успіхом на театральній сцені — була здійснена постановка твору "Контрабас", пізніше виходять книги "Голубка. Три історії і одне спостереження" (1987), "історія пана Зоммера"(1991).

У "Парфумері" П. Зюскінд досліджує глибини людської душі, можливо, хворої, Сам письменник вважає, що "написати такий роман жахливо", і він більше не буде цього робити. Історія Жана-Батиста Гренуя сприймається як застереження: вакуум людської любові, нестача родинного тепла народжує аномалію.

Чи потрібні людям філософський камінь, еліксир життя,

приворотне зілля, чарівна паличка, щоб досягти щастя?

(П. Зюскінд "Запахи")

З давніх-давен прагнули винайти той напій, який би зміг впливати на людей, на нас самих, наше життя (точніше його тривалість), матеріальне становище (грошей завжди мало). До кожного з нас хоч раз у житті приходило бажання, щоб все було по-нашому, так, як "я того хочу". Можливо, дехто взагалі не може позбутись цієї думки. Що ж потрібно зробити, щоб все було, як того хочемо ми? Відповідь здавна шукає людство, проводячи наукові дослідження, мріючи у фантастичних літературних творах. Вона для сучасників є дещо фантастичною, та все одно багато хто сприймає її цілком буквально: отримати деякий засіб (чи то напій, чи зілля, чи камінь).

Що ми маємо отримати? Кожен вважає по-своєму, але однією з ідей є самоствердження за рахунок необмеженої влади над людьми: почуттями, свідомістю. Чи то особисті стосунки, чи ділові відносини. Ми мріємо впливати на людей, що знаходяться поряд, спрямовувати їх вчинки хочемо, щоб вони співпадали з нашими бажаннями.

У романі "Запахи." Патрік Зюскінд піднімає цю проблему. Образом всесильного засобу виступає парфум, виготовлений на основі аромату... людини... зовсім юної дівчини-красуні, яку всі обожнювали (як виявилось потім) саме через її запах.

Натуралістичним і водночас фантастичним постає життя із сторінок роману.

Образ головного героя — Жана-Батіста Гренуя — гротескний: у людини, якщо, його можна назвати цим словом, відсутні почуття, звичні людські прагнення, він не знає, що таке любов і радість, він навіть не злий, хоча й жорстокий. Він не має нічого, звичного для людини, навіть запаху. Схожий лише зовні. Лише схожий. Приносить людям страх і нещастя. Та Гренуй схожий на дзеркало — повертає усе, що отримав від людей, починаючи від народження: у творі відсутні позитивні герої.

Природа гармонійна — позбавляючи одного, вона наділяє іншим. Майбутній парфумер має надзвичайний талант, що міг відкрити йому усі багатства світу: здатність розрізнити сотні тисяч різних запахів. Але Греную не потрібні гроші. Він живе у своєму світі, невідомому, точніше, неусвідомленому людством. Йому не потрібні навіть одяг і звичайна їжа, декілька років він зміг прожити на самоті під землею, те, що для нас найстрашніше — самотність — його не лякає. Створивши запах людського тіла, свій запах, Гренуй зміг пристосуватись до людей. І він повертається, щоб довести собі і людству, що здатен створити той самий аромат, ідеальні парфуми — владу над усіма.

Сирота, потвора, монстр, Жан-Батіст глузує з людей так само, як колись вони глузували з нього. Найбільшою цінністю у світі, вище навіть самого світу, він вважає себе і свій талант, власний геній, наданий йому природою — свій нюх. Для Гренуя не існує на землі нічого цінного, окрім запахів. За ними він і орієнтується своїм життєвим шляхом. Створення найкращого і найпрекраснішого аромату у світі, який керуватиме людьми, зробить їх рабами. Це було метою, смислом, зіркою, до якої він тягнувся все життя.

Наприкінці Гренуй створює його. Ефект, дія на людей цього аромату була неперевершеною. Ті люди, які раніше сприймали його тільки як покидька, стали любити його як рідного сина, жінки вважали за ідеал краси, чоловіки — за взірець собі. Саркастичним видається опис людей, які прийшли поглянути на страту.

Мета життя досягнута. Світ лежить перед Жан-Батістом, тільки простягти руку і взяти. Але чомусь зробивши те, що чого хотів, він побачив за бажанням те, що змусило його на самогубство.

Гренуй не міг насолоджуватися життям: він виконав свою місію. Насолодившись на мить абсолютною владою, відчув пустку.

За цим здійсненням розтеклась порожнеча, відсутність сенсу, від яких не можна втекти. Герой розуміє, що світ створено вже таким, яким він має бути — суперечливим, складеним із протилежностей. Життя ніколи не втратить для нас сене, якщо все не так, як хочеться нам. Тому що є сенс боротись за те, щоб було так, як потрібно нам, творити свою гармонію, свій світ. Є бажання переживати кожний момент, оскільки він є єдиним, неповторним і по-своєму прекрасним. Кожна хвилина життя несе у собі урок для нас. Все є мінливим, але у той же час незмінним.

Страшно і нецікаво мати абсолютно владу над усіма. І тим більше людям не потрібний ніякий засіб для того, щоб зробити все по-своєму. Адже якщо це зробити, світ стане нудним, повторним, непотрібним, старим. Не отримувати нічого нового, втопати у зманіженні — я впевнена — найстрашніша кара з усіх.