Чим приваблює мене фантастика Бредбері

Лише дитина уявляє собі майбутнє як парад науково-технічних досягнень, царину найдосконаліших механізмів, виключно точну інформацію з усіх галузей науки, повну автоматизацію та ще й, мабуть, супердостаток усього, що побажає душа. Людина серйозніша обов'язково замислиться над духовним життям у майбутньому. Чи не зникне у світі науково-технічного прогресу людська особистість? Чи не стане наполегливий дослідник, вічний учень звичайним споживачем, духовним паразитом? Чи не задовольнить суспільство нескінченна черга розваг, запрограмована діяльність, коли хтось бере на себе відповідальність і керівництво? Чи не відбудеться заміна мислення, знайомства з надбаннями культури усього людства вживанням якогось пом'якшеного сублімату у вигляді коміксів, хрестоматій та інших книжок різного сорту й вартості?

Я чомусь вірю, що вічні людські духовні цінності, вічні істини зможуть не тільки вижити у цьому натовпі нових придбань. Вони — і це для мене найголовніше — зможуть перемогти одноденне, поверхове, несправжнє і залишитися в туманному майбутньому такими ж кришталево-чистими, непохитними й шанованими всім людством взагалі і кожною людиною зокрема, як і сьогодні, як у далекому минулому.

Тому мені так близькі твори Р. Бредбері.

Я хвилююсь, коли бачу, до яких розмірів може вирости телеманія, що з'являється у деяких моїх сучасників, як можна замкнути людину у чотирьох телевізійних стінах, непомітно підмінивши участь у реальному громадському житті роллю статиста в телесеріалі. Єдине, що може пробудити людину від вічного телесеансу, нескінченного поєднання з теленавушниками, тупого наслідування чужої волі, — книги. Тому знищування книжок стає справою державної безпеки, навіть цифри "451" — температура горіння паперу за Фаренгейтом — прикрашають форму пожежників, які вже й не згадують, що колись їхні колеги гасили книжки, а не розпалювали їх. Людина перестає чути живі, а не механічні голоси, сприймати красу весняного ранку, посміхатися кульбабці, взагалі знаходити час один для одного. Тільки книжки ще можуть врятувати людство від страшенного духовного голодування.

Я дуже люблю книги,, знаю не тільки на словах, як допомагають вони триматись у будь-якій ситуації, зберігати в собі людяне. Тому з гарячим почуттям поваги, з хвилюванням згадую героїв роману "451° за Фаренгейтом", що зберігають книги у своїй пам'яті, щоб "одного чудового дня одного чудового року книги знову можна було б написати", — завдяки їхній пам'яті, їхній мужності і любові.

Герої майбутнього у Бредбері зберігають у серцях вірність і кохання у будь-яких випробуваннях.

Саме це дає змогу астронавтові Хетуею прожити понад двадцять років на Марсі. Коли від невідомого вірусу загинуть його жінка й діти, він оживить їх силою свого кохання. "Він поховає померлих, поставить хрести, потім прийде до майстерні і, закликавши на допомогу силу розуму й пам'яті, вправність рук і винахідливість, збере частка за часткою те, що стало потім його жінкою, сином, дочками". Як Пігмаліон Галатею, він ніби оживить своїх близьких, прищепить їм людські почуття, навчить чекати ракети землян і підтримувати вогонь у каміні, як вогник людської душі. Капітан ракети землян, поховавши Хетуея, чиє серце не витримало радості від зустрічі з друзями, не знайде в собі сили вимкнути їх, а потисне їм руку з повагою, як справжній родині друга.

Саме сила справжнього кохання, що не вибирає, не зважує, а просто приймає до свого серця, примушує молодих батьків зробити крок у інше вимірювання, щоб нарешті побачити у справжньому світі власну дитину, перетворену, завдяки медичній помилці, на блакитну пірамідку. Взявшись за руки, вони відмовляться від звичайного оточення, щоб врятувати найголовніше — свої почуття, своє сімейне щастя, у якому не треба нічого змінювати...

І якщо прийде все ж таки страшна година, коли під впливом механістичного уподобання, споживання й духовного паразитизму зникне прагнення людини до творчості, коли у сірому жорстокому світі зникне почуття краси й любові, залишиться тільки нищівна сила, — я вірю: це не буде остаточним. Як у оповіданнях Бредбері, з'явиться людина, що підніметься над темним, нецікавим життям, щоб розпочати все знову. Навіть якщо в неї ще не буде сили протистояти злу, захищаючи красу, вона не зрадить її, не плюне в обличчя. Саме із збереженої часточки вічної краси, вічної любові знову виросте новий світ гуманності й добра. Саме з цієї збереженої у хлоп'ячих долонях посмішки Джоконди, що стала в оповіданні американського фантаста символом невмирущості вічних людських ідеалів.