Казка на сцені театру — це двічі казково, тому що герої оживають перед твоїми очима. Особливо, коли поруч з акторами діють ляльки. Здається, що це фея та її учень, у яких вдома розмовляють плаття та капелюшки, дійсно викликали їх сюди, на ширму лялькової сцени.
Дещо втомлена від реального життя, мабуть, чимось ображена на неувагу людей, фея кидає своє чарівництво. Ні плаття, що сумують у шафі, ні вірний учень не примусять її взятися за чари. Тільки чиєсь лихо, як у справжньому житті, повертає її до людей. Чарівництво, як виявляється, є для глядачів не професією, не талантом, а просто спробою допомогти.
Які незграбні й брутальні сестри Попелюшки: товста руда Фаншон і довгоноса Жавотта, яка настирливо-бридка її мачуха у позбавленому смаку пишному бальному вбранні! Попелюшка навіть у старенькому платтячку з численними латками миліша за них.
Як кумедно й весело збирають Попелюшку на бал фея та її учень!
Хоч "Попелюшка" — й відома казка, тому, здавалось би, не можна відступати від авторського тексту, проте на сцені ми бачимо нові епізоди. Це виправдано, бо у театральної вистави є ще автор — режисер. Він-то й вигадав, що не фея бере готового гарбуза для карети та пацюка й мишей для кучера і коней. Це учень, який не вивчив як слід магічних слів (чарівництво — теж важка й точна наука), створює замість карети гарбуза, замість коней — мишей, а потім фея його виправляє.
Який романтичний принц, закоханий у Попелюшку! Як чудово звучить старовинна мелодія танку і входить до неї бій курантів, що рахують останні щасливі бальні хвилини дівчини! Нехай бал тільки один, хоч у казці повинно бути обов'язково три святкових вечори, на ці моменти не звертаєш уваги. Помічаєш тільки ті відступи від канонічного казкового сюжету, що вносять певні зміни до розуміння головної думки казки, наближаючи її до сучасного життя.
Фея та її учень — реальні актори. Втручаючись у життя ляльок, вони допомагають їм і навчають їх. І кришталеві черевички — не просто дарунок феї своїй хрещениці. Це — шанс, який учень від себе дає Попелюшці. Чарівники не створюють героїні її долю, вони просто дають змогу проявити себе, самій здобути своє щастя.
У відгуку на театральну виставу, звісно, потрібно назвати імена і прізвища режисера, виконавців головних ролей. Але здебільшого діти-глядачі їх не запам'ятовують. Вони просто дуже вдячні їм за подорож у казку.