Хоч минаються тополі,
Та сліди по собі світять.
Ф. Г. Лорка
Федеріко Гарсіа Лорка. Петенера. Романсеро. Канте хондо. Сигірія. Які незвичайні, милозвучні, музичні й поетичні слова. Здається, все, що пов'язане з Федеріко Гарсіа Лоркою, є таким, бо вже й саме ім'я звучить, як музика, ніби струни гітари перебирають пальцями, і вона відгукується музикою й словом улюбленого іспанцями поета. Відомий поет XX століття був закоханий у культуру Іспанії, у рідні місця, де народився й жив: у Андалузію, Гранаду, Віснар. "Моє дитинство — це село й поле. Пастухи, небо й безлюддя", — писав про себе поет. Та й рідне село Фуенте Вакерос, де народився Федеріко, перекладається як Пастушковий Ключ. Усе навколо дихало природою, красою, казкою. У хлопця з дитинства була багата уява: феї, домовики, бісенята — усі вони жили в оливкових дібровах і зелено — жовтих полях. Федеріко був доброю дитиною, любив ігри, умів складати різні чарівні історії. А в родині підтримували потяг сина до творчості, бо всі були натурами творчими. Батько й мати чудово співали, мати часто грала на піаніно, весело й тривожно робилося від звуків, що линули з "блискучої чорної скриньки".
Федеріко Гарсіа Лорка мені уявляється молодим, струнким, із блакитними очима й широкою привітною посмішкою. Душа відкрита для всіх і кожного. Справді, він був таким. Писав вірші й дарував їх, навіть не залишаючи собі копії. Із енергійним запалом переконував усіх, що потрібно поставити спектакль для дітей — і це здійснювалося. Необхідно організувати музичне свято — і тут Лорка вмів закрутити всіх навколо себе, але найбільше працював сам: підбирав музику, шукав художників, організовував роботу. У народній пісні він знав толк і вважав, що фольклор потрібно збирати, записувати, зберегти кожне слово усної народної творчості, тому й виступав ще як організатор фольклорних експедицій. Ось така кипуча, діяльна, невгамовна людина! По всій Іспанії виростали театральні сцени — Лорка скрізь побував зі своїм пересувним театром! Гранада навчила поета любити людей. Він був завжди з тими, хто знедолений, кого переслідують. І вважав це обов'язком кожної інтелігентної, освіченої людини. Бути "братом усім людям" для Лорки було природно. І коли в Іспанію прийшов фашизм, Лорка, звичайно, не мовчав. Тисячі розстріляних лікарів, юристів, викладачів... 19 серпня 1936 року біля великого каменя на Джерелі Айданамар (Джерело Сліз!) розстріляли ще чотирьох: двох тореадорів, старого вчителя і Федеріко Гарсіа Лорку — поета і людину...
Озвалась плачем .
Гітара.
Розбились келихи Світанку.
Утишувати плач
Не варто.
Її утишувати —
Марно.
У його смерть довго не вірили. І народилася легенда про спасіння Лорки. Люди не хотіли розлучатися з поетом. І він залишив їм себе і свою творчість. Поет любив свою батьківщину й співав так, як співав народ його Андалузії. Він не копіює пісні народу, а співає їх по-своєму, оспівує все, що оточує його: гори, ліси, ріки, поля, людей і привидів. "Вірші про канте хондо" — це книга мандрів по андалузькій творчості. Можна сказати, що давня народна творчість (канте хондо) зробила Лорку своїм спадкоємцем.
Дві калини буйно мають У в очах твоїх:
Одна — зелен вітер, Друга — золот сміх.
Лорка став особливо знаменитим після виходу "Циганського романсеро". Сам Лорка говорив, що книга хоча й названа "циганською", але насправді — це поема про Андалузію. Він назвав її циганською, тому що цигани — це шляхетність і глибина його батьківщини, "це її аристократія, хранителі вогню, крові, мови". Коли читаєш "Романс про чорну тугу", здається ніби й справді щось темне, велике й сумне витає над тобою. Передати на словах це непросто, бо, здається, щось позаземне заглядає в очі. І сам Лорка казав, що в цій тузі є "більш небесне, ніж земне відчуття, це андалузька туга — боротьба розуму й душі з таємницею, яка оточує їх і якої вони не можуть осягнути". В одному із своїх віршів про французького поета Верлена Лорка написав, що поет хоче бути поетом з голови до ніг і загинути хоче також від поезії. Його слова справдилися. Він загинув, бо був поетом. Від іспанського поета Федеріко Гарсіа Лорки я взяв одну дуже цінну пораду — ніколи на людях не показувати свої тривоги й печалі, завжди бути веселим і бадьорим. В одному з листів до свого друга він писав: "Бути радісним — необхідність і обов'язок. І це я кажу тобі тепер, коли мені дуже важко. Але навіть якщо вічно будуть мучити мене кохання, люди, облаштування світу, я ні за що не відмовлюся від свого закону — радості". Поет дарував людям радість, коли жив, і його вірші навіть тепер, коли поета немає, вчать нас жити та радіти життю.