Над чим сміється Мольер у комедії "Міщанин — шляхтич"?
Одного дня восени 1669 року трапилась і у Версалі зовсім пересічна подія. На аудієнцію до Людовика XIII було запрошено турецьке посольство, втім, прийняли його далеко не одразу. Спершу дипломатів змусили довго чекати і врешті-решт запросили до Галереї Нового Палацу, вбраної з надзвичайною пишністю. Король сидів на троні, й діамантів на його костюмі було на чотирнадцять мільйонів ліврів. Проте турки зовсім не здивувались і не розгубились. А посол Саліман-ага обмовився (і зовсім не тихо), що на коні його повелителя діамантів більше, ніж на костюмі французького короля. Монарх розлютився й не міг заспокоїтись майже рік. Нарешті він наказав директору трупи Королівського Театру й композитору Люллі написати комедію, яка б висміювала турків. Консультантом було призначено кавалера Лорана д'Арв'є, який бував на Сході. Утрьох вони розробили план п'єси "Міщанин-шляхтич".
Мольєр був не першим (і не останнім) з митців, які змушували свою Музу творити на замовлення. Чи думав про це директор Пале-Рояль, коли писав "Міщанина-шляхтича"? Якщо і так, це, з його точки зору, була ще не найбільша неприємність — Мольєр взагалі вважав комедії низьким жанром. Справжнім мистецтвом, на його думку, були трагедії, але саме трагедії за його участю провалювались із закономірністю, властивою зміні дня й ночі. Старший син Жана-Батиста Поклена був геніальним комедійним актором — і нездійснена мрія вигризала його серце і вкорочувала життя. А ще були брудні плітки й ненависть світських салонів, невірність коханої дружини й інтриги конкурентів... Ні, коли Мольєр писав свою комедію "Міщанин-шляхтич", думки про високе мистецтво мало діймали його. Більше тривожив Люллі, що вперто робив кар'єру при дворі й намагався відіпхнути комедіантів на другі ролі. Адже монарх дуже любив музику й танці. Замовлення було виконано, і комедію зіграли у Шамборі чотирнадцятого жовтня 1670 року. Придворні старанно вихваляли музику й не зводили очей з похмурого короля, який не сміявся навіть під час замовленої "турецької сценки". Не посміхнувся жодного разу. Шістнадцятого жовтня, після другої вистави, він сказав: "Жодна з п'єс не сподобалась мені так, як ця". Вважають, що Людовік просто пожалів Мольєра: за ці два дні на комедію і її автора вилили стільки бруду, скільки не заслужила, мабуть, і "Майн кампф". Але можна припустити й інше: Людовік — єдиний із глядачів, хто міг дивитись комедію, не намагаючись вловити посмішку або гримасу невдоволення на монаршому обличчі. І він бачив своє оточення очима звичайного буржуа.
- "Міщанин-шляхтич" (повний текст)
- "Міщанин-шляхтич" (скорочено)
- Знайдіть приклади комічних ситуацій у творі "Міщанин-шляхтич". (та інші запитання)
Людовік, без сумніву, був одним із розумніших політиків свого часу. Він не мав здібностей, потрібних для керування напіврозореною країною (Людовік XVI за подібних обставин позбувся голови) — і тому захищав свого першого міністра Ришельє, як міг, не зважаючи на особисту ненависть. І у викривленому дзеркалі сцени того жовтневого дня він побачив графа Доранта — звичайнісінького шахрая, маркізу, чиє поводження можна назвати сумнівним. Побачив учителів і кранця, які, доклавши зусиль і часу, справді можуть зробити схожим на шляхтича кого завгодно — і це вже зовсім не смішно. Адже Журден, зодягнений і навчений comme il faut, відрізняється від графа тим, що не краде чужих подарунків. А страждання Леонта і його слуги Ков'єля, передані майже тими ж словами, і взагалі могли нагадати вінценосному глядачеві про те, що є випадки, коли відмінність у соціальному становищі вже не має ніякого значення.