Потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо проявляється у сутності єства ліричного героя його "Кримських сонетів":
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви
("Акерманські степи").
"Кримські сонети" — особливі твори за своїм звучанням і глибиною думки, за мелодійністю і тематичною розмаїтістю. Вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої він був силоміць відірваний царською охороною:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну мить рве серце пазурами
("На верховині Тарханкут").
Сонет про яструба — це твір, який відображає почуття автора під час перебування у ворожому гурті. Поет порівнює себе з підбитим птахом, наче зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у чужому середовищі. Становище яструба — це становище висланого з рідної землі Міцкевича:
Нещасний яструб! Бурі його збили
З небес, в чужі закинувши краї;
Він мокрі пера розгорнув свої,
На щогли сівши, зморений, безсилий
("Яструб").
Мені здається, що сонет "Руїни замка в Балаклаві" перегукується з твором Лесі Українки "Царі". Певно, в душі кожного поета є нотка єдності з народом і відповідальність за його долю.
Яскраво і образно розповідає поет про красу кримської ночі. Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і природи, вловлюєш навіть її звуки і запахи. Проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму меркнуть, коли автор згадує свою батьківщину:
Далекої Литви природа непочата —
Грузька драговина, незаймані ліси...
Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,
Ніж солов'ї Байдар, салгірських лук дівчата
("Мандрівник")