Самшитовий храм Мілорада Павича

Кажуть, сербський письменник Мілорад Павич вважається першим письменником третього тисячоліття. Це письменник та історик. Він захоплюється візантійською культурою, з головою поринає у вивчення культури власного народу та у своїх творах заводить нас, читачів, у лабіринти своїх інтелектуальних уявлень. Павичу вдалося створити світ поетичний, фантастичний, духовний і реальний водночас. Кожному з нас відоме слово "авітаміноз" — це коли хворіє тіло. У Мілорада Павича мова йде не про тіло, а про душу — письменник говорить про інтелектуальний, духовний авітаміноз у всьому світі. Розумну людину не влаштовує та макулатурна пропозиція, якою переповнені книжкові магазини — еротичні любовні романи, дешеві "чоловічі" детективи тощо. Людина шукає духовного вітаміну, хоче компенсувати нестачу добротних речей.

У моєму творі я буду говорити про роман "Дамаскин" — незвичайний твір: розумний і піднесений. Читаєш роман, а здається, входиш у храм, який допомагає зрозуміти прості й вічні істини. У своїй автобіографії Мілорад Павич пише: "Я любив двох Йованів — Йована Дамаскина і Йована Золотоустого". Два Йовани стають головними героями роману "Дамаскин"... "Пан Николич раптом мовив: — Та тут же, Йоване, намальовано три церкви, до того ж точнісінько однакові, а я замовляв лише одну! — Так, креслення для трьох церков, проте ви, пане Николич, плататимете тільки за одну. Оця перша церква, яку бачите намальованою зеленим кольором, буде у вашому саду перед вашими очима й не будуватиметься, а зростатиме сама по собі. — Та годі вже, Йоване, плести нісенітниці! Як це може церква рости сама по собі? — Може, і ви швидко самі побачите, що може, пане Николич... — Чудово й гарно. Та скажіть мені, Йоване, для чого оця третя церква, намальована бузковим чорнилом? — Еге, та це таємниця, яка відкриється лише наприкінці. Бо немає вдалого будівництва без таємниць, ані справжнього храму без дива. Так почав Йован будувати над Тисою церкву Введення Богородиці, а пан Николич показав Атилії у вікно, як у їхньому саду зійшов самшит". Зійшов самшит! Ще тільки приступили до будівництва церкви, а самшит уже зійшов. Чому? Напевне тому, що задумана гарна справа — будівництво церкви. Уже сама по собі думка про створення церкви є думкою вищого, духовного порядку. Людина дбає не тільки про те, що приносить прибуток, про якісь корисливі інтереси, вона думає про щось небуденне, втаємничене, одухотворене. Почав рости самшит у відповідь на добрі думки й добру справу, яку задумав зробити пан Николич. І до тих пір він росте, поки пан поводиться достойно, справедливо по відношенню до людей. Після того, як Ніколич прогнав майстра — будівельника Шуваковича, самшит перестав рости. Для Ніколича це мало б стати сигналом: значить, десь зроблена помилка, потрібно її виправити! Але Ніколич все далі й далі загрузає в гріхах і підло проганяє будівничих церви й палацу. Чому майстри перестали будувати на землі? Тому що на небі перестав рости третій храм, який був намальований бузковою фарбою. "Десь ви согрішили, пане Ніколич. Щось ви заборгували, комусь од рота кусень хліба відірвали. Коли згадаєте, де нагрішили й кого скривдили, покаєтеся й спокутуєте гріх, борг повернете, тоді вам Йован закінчить храм", — так пояснює Йован Дамаскин поведінку Йована Лествичника.

Будівництво припинилося. Матеріали розкрадалися. Шанси Атилії на одруження ставали все меншими. Грішив батько, а розплачуватися доводиться доньці. І Атилія розуміє це й береться за виправлення батьківських помилок: "Усі твої справи я мушу закінчувати сама". Своїми сльозами дівчина ніби "змиває усі нечистоти, зовнішні і внутрішні". Найголовнішим рішенням було те, що вона повернула борг будівельникам. У покаянному листі вона підписується: "Ваша, як донька, Атилія". Не батько покаявся, а донька за батька прийняла гріхи та визнала у будівничому людину таку саму, як батько — бо він справедливий, мудрий, старший і саме від нього залежить доля дівчини. І самшит почав рости під вікнами в саду. "Церква головного майстра Йована... була збудована, і її хазяйку, Атилію, там чекали два подарунки від двох Йованів: два персні (кожен із літерою "А") для неї та її нареченого Александара.

Йовани — будівничі. Лествичник має збудувати храм для вінчання Атипії, а Дамаскин — палац для життя з нареченим. Обидві будівлі мали бути завершені в строк, і одна без другої нічого не варті. Жодна будівля не може будуватися, якщо не росте храм на небесах — це храм душі. Поки душа чиста, до тих пір ростуть стіни з каменя — ось головний висновок роману. Люди мають думати про власну душу, а не тільки про матеріальні блага. Не кількістю золота вимірюється велич людини, а її добрими справами, "...погляньте ввечері: зоряне небо, а над ним у всесвіті величезна всеохопна думка" — це Бог, який приймає щире каяття й чекає, коли люди прийдуть до справжньої істини — істини добрих справ і чесного життя! І, виявляється, — хоч третє тисячоліття, хоч комп'ютерне прочитання, хоч віртуальна реальність, а цінності залишаються ті самі. Потрібно бути ЛЮДЬМИ!