Життя як сон (за романом Габріеля Гарсіа Маркеса "Сто років самоти")

Життя як сон (за романом Габріеля Гарсіа Маркеса "Сто років самоти")

На уроках зарубіжної літератури ми вивчали роман відомого колумбійського письменника Габрієля Гарсія Маркеса "Сто років самотності". Цей твір читати дуже цікаво. Недаремно автору цього роману присуджено Нобелівську премію.

Сам твір нагадує зразок хроніки життя одного роду, який тісно пов'язаний з невеликим поселенням під назвою Макондо. Цей рід Буендіа був одним із кількох сімей, що заснували це містечко і разом зі смертю останньої Буендіа Макондо також зникає з лиця землі. Фантастика й реальність так тісно переплелися між собою, що важко навіть зрозуміти, чого в романі більше. Поряд із звичайним життям поселенців відбуваються й такі неймовірні явища, як, наприклад, супердовгий дощ і всі наслідки цього феномена: мор худоби, хвороби, занедбані землі. Та й саме містечко, одного разу з'явившись, потім все одно зникає. Таким було пророцтво, яке містило в собі рукописи Мелькіадеса, цигана, що товаришував і жив із сім'єю Буендіа. І в рукописах, які здавалися б зовсім реальними, є фантастика, адже розтлумачити їх міг тільки Буендіа і тільки через сто років після їх написання. Незвичайним є й те, як все поселення захворіло безсонням, від якого мешканців містечка врятував все той же Мелькіадес, котрий був дуже схожим на весь рід Буендіа, бо він сам був одиноким, оскільки був вигнанцем (цигани вигнали його за велику пристрасть до алхімії). Читаючи твір і зустрічаючи в ньому моменти спілкування привидів із живими, стає зрозумілим, чому Буендіа були настільки самотні ми. У цьому світі не було нікого, хто міг би їх зрозуміти, і тому їм доводилося повертатися до минулого, а в минулому не залишається нічого, крім спогадів та привидів, які, фактично, є різновидом спогадів.

Через увесь твір проходить якась невидима спіраль. Спіраль повторення, яка передається з покоління в покоління і не переривається до певного, визначеного долею, момента. До момента, коли зникне з цього світу рід, приречений на сто років самотності, і не з'явиться більш ніколи, бо "таким родам людським ... не судилося з'явитися на землі двічі".

Роман здається схожим на сон. На довгий сон, в який поринуло ціле містечко. Для когось це кошмар, комусь сновидіння видадуться солодкими, а для сім'ї Буендіа цей сон став фатальним. Вона зникла так, як і довгий, яскравий, пригодницький сон зникає разом із першими ознаками пробудження.

"Перший в роду буде до дерева прив'язаний, останнього в роду з'їдять мурахи". Ці пророчі слова прочитав останній Ауреліано з роду Буендіа в рукописах цигана Мелькіадеса, які він нарешті розтлумачив і тепер міг дізнатися про своє призначення в цій дійсності, а коли дізнався, то жахнувся. Йому стало зрозуміло, що всі ці сплетіння долі, всі події минулого, всі кохання і ненависті були потрібні тільки для того, щоб він і його дружина Амаранта Урсула, яка, як виявилося, була його тіткою, дали життя міфологічному створінню, яке й поклало кінець роду самотності. Це цікаво, але, я думаю, метою існування родини Буендіа був шлях до зникнення.

Чому ж Буендіа був таким одиноким? Одиноким і самотнім, як і містечко Макондо. За однією з версій "макондо" — тропічні хащі, в яких легко заблукати і загинути. Але прочитавши роман, зрозуміло, чому автор вибрав таку назву міста. Буендіа, ініціатор заснування цього поселення, і кожен з його роду шукав щось на зразок ідеалу в непроникних хащах життя. Але вони заблукали і не знайшли навіть виходу.

В усьому видно невблаганну руку долі. Все буде повторюватися доти, доки не буде певної комбінації, рішенням якої стане розуміння того, що на землі немає місця роду, який проіснував цілих сто років у самоті, роду, який, сховавшись за стінами свого будинку і навіть містечка, шукав мету свого існування і зрозумів, що її просто немає, не може бути, оскільки мета та ідеал можуть бути тільки в тих, хто бачить себе частиною світу, частиною людства.