Пророк О. Пушкіна і М. Лермонтова

Пророк О. Пушкіна і М. Лермонтова

Пушкінський "Пророк" написаний 1826 року, після страти декабристів. Про декабристів багато сперечаються і багато чого говорять. Частіше негативне. Але навіть якщо вони обрали неправильний шлях, то все одно боролися, причому не за свої права (вони і так були з потомствених дворян), а за права цілком безправних людей. Спасибі, що заплатили вони за помилки історії своїми власними життями.

Декабристи були друзями Пушкіна, а вже одне це чогось варте!

Після їхнього заслання і загибелі Пушкін жив, як "у пустелі похмурій". І шестикрилий серафим (у перекладі — палаючий, полум'яний) приходить до його ліричного героя на схрещенні доль — "на роздоріжжі". (Так і бачиться мені васнецовський "Витязь на розпутті" із правом вибору: "Праворуч підеш... ліворуч підеш...")

Чудо, що відбувається в нас на очах, і чудо поезії, про яке говориться від першої особи:

Перстами, легкими, как сон,

Моих зениц коснулся он.

Перше чудо — духовне прозріння. Друге — уміння не просто слухати, а почути шум і гомін справжнього життя. І тоді поет здатний осягнути увесь світ — від "гад морських" до літу ангелів. А потім зі звичайної пустослівної людини перетворитися у віщуна, з "жалом мудрим змії". Поет проходить шлях крізь терни до зірок і пізнає вічну істину, тому що до неї воззвав "Бога глас", зробивши поета, як Христа, своїм намісником на землі. Він повинен донести цей глас — глагол — слово від піднебесся до земних людей, таких, яким недавно був сам:

Восстань, пророк, и виждь, и внемли,

Исполнись волею моей,

И, обходя моря и земли,

Глаголом жги сердца людей.

Дієсловами наказового способу ("виждь, внемли, исполнись волею моей") завершується вірш Пушкіна. З цього починається "Пророк" Лермонтова. Знову, як сповідь, від першої особи, але вже без передісторії. Уся вона в Пушкіна.

А в Лермонтова:

С тех пор, как вечный судия

Мне дал всеведенье пророка,

В очах людей читаю я

Страницы злобы и порока.

Минуло п'ятнадцять років після пушкінського "Пророка", але як змінився час, як він змінив людей! У пророка, що проголосив "Любви и правды чистые ученья", вони почали кидати "скажено камені".

Лермонтовский пророк, як і пушкінський, живе в пустелі, але не на роздоріжжі, а на вершинах, почутий зірками, але не почутий людьми. Бачачи його, старці говорять дітям:

Он горд был, не ужился с нами;

Глупец, хотел уверить нас,

Что Бог гласит его устами.

Пророком нехтують за наготу і "бідність", за те, що він "худий і блідий". Люди не могли повірити в те, що вустами пророка говорить Бог, і він був відкинутий ними. Але все-таки земні страждання — не даремні. Адже навіть Христос за дві тисячі років надихнув своїм подвигом і стражданнями далеко не всіх. У нього, як і в поета-пророка, потрібно, я думаю, повірити не тільки розумом.