Тяжкий дух скептицизму Печоріна (за романом М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу")

Тяжкий дух скептицизму Печоріна

(за романом М. Ю. Лермонтова "Герой нашого часу")

Роман "Герой нашого часу" був написаний у 1838-1840 роках. Це була епоха найжорстокішої політичної реакції, що наступила в країні після поразки виступу декабристів. У своєму творі автор подав у образі Печоріна, головного героя роману, типовий характер 30-х років XIX століття.

Реалістично змальовуючи свого героя з усіма його протиріччями і "вадами", письменник у той же час наділяє його задатками справді героїчної особистості, що дозволяє говорити про романтико-реалістичне втілення в цьому образі ідеалів, які виношувалися поетом з часів його романтичної юності до кінця його життя. Печорін — продукт і жертва миколаївської епохи в одній особі, "чия душа зіпсована світом і розірвана на дві половинки, краща з яких всохла і вмерла", тоді як інша "жила до послуг кожного". Є в цьому персонажі і те, що виводить його за рамки соціальності, тобто Лермонтов розкриває у своєму герої і загальнолюдські риси, що не залежать від епохи і часу.

Покоління, до якого належав Печорін, займалося музикою, філософією, коханням, військовим мистецтвом, містицизмом, аби тільки розважитися, аби забути про величезну порожнечу, що постійно пригнічує. Печорін не займається музикою та містицизмом. Його душа потребує живого, постійного руху, волі, енергійного прояву життя — він воліє підставляти лоба кулям, шукає забуття у коханні, ризикованих пригодах, подорожах. Проте дух скептицизму, недовіри, заперечення, притаманний внутрішньому складу Печоріна, у жорстокій холодності його нещадних афоризмів, у самому його зануренні у "приватне життя" говорить сам за себе. Холодність, душевна спустошеність, егоїзм, байдужість до людей — усі ці риси, безсумнівно, притаманні Печоріну.

Як особистості Печоріну тісно в рамках запропонованих йому соціальних ролей, він намагається вгадати своє високе призначення, але в той же час досить скептично оцінює свої шанси в боротьбі із суспільством. Він міркує: "Багато людей, починаючи життя, хочуть скінчити його, як Байрон або Олександр Македонський, а тим часом залишаються титулярними радниками".

Усвідомлення невідповідності своїх вчинків справжньому характерові веде до роздвоєння особистості. У душі Печоріна давно живуть дві людини: одна діє, а інша судить її вчинки. Герой уже не може повно відчути радість і щастя, тому що зробив із себе постійний об'єкт для спостереження. Такий тривалий самоаналіз заважає йому віддатися цілком не тільки почуттю, але і дії, хоча в характері його однією з головних рис є активність. Печорін — людина сильної волі, відважна, яка не відвертається від небезпеки, а навпаки, іде назустріч бурям та тривогам, щоб знайти собі справу і заповнити неосяжну порожнечу свого дух, хоча б і діяльністю без певної мети. Його скептицизм, байдужість та іронія — більшою мірою світська звичка, ніж риса характеру. Проте Печорін не прислухається до голосу серця і не вважає за потрібне йти за ним. Голос серця, голос людської потреби у коханні, доброзичливість, справедливість, щастя віддавати себе іншим не встигли прийти у свідомість Печоріна і сказати йому, що цей шлях і є справжнім для людини. Істина залишилась для нього нерозкритою.