Жіночі образи в романі М. Лермонтова "Герой нашого часу"

Жіночі образи в романі М. Лермонтова "Герой нашого часу"

Чи спадало вам на думку, обговорюючи характер та вчинки Григорія Олександровича Печоріна, героя свого часу, подивитися на жіночі образи в романі не як на фон, що робить образ головного героя більш яскравим та повним, а як на самостійне явище — теж героїнь часу? А чому б ні? Я, звичайно, маю на увазі не екзотичну Белу чи начерковий образ ундіни з "Тамані", а художньо зовсім реальних жінок певного класу — княжну Мері та Віру Ліговську.

Це неабиякі натури хоч би тому, що звернули увагу на Печоріна, щиро покохали його й могли б навіть пов'язати з ним життя. Вони розумні й душевні, освічені та емоційні, й — головне! — сміливо-відверті у словах і вчинках, можуть стати поруч із Печоріним у щасті та горі. Ми зустрічаємо їх тільки в одній частині роману — повісті "Княжна Мері", але ж ця повість центральна.

Ось молода вродлива дівчина з однієї з кращих родин столиці — княжна Мері. її соціальне та фінансове становище, а головне — освіта, не зовсім дівоча, викохали характер незалежний, сміливий та самолюбний. Зробивши звичайну людську послугу пораненому Грушницькому, вона по-дитячому озирнеться на матір. Образившись на Печоріна, що перекупив килим, вона по-юнацьки "проповідує проти нього ополчення". Але як рішуче, з яким почуттям гідності звучать її слова: "Ви хочете, щоб я перша освідчилась Вам у коханні?" Ми бачимо перед собою людину з певними життєвими принципами, яка зможе й упрохати матір переступити будь-які умовності, що в банальному розумінні суспільства складають подружнє щастя, й уможливити щастя коханого за будь-яких випробувань. Із останнього діалогу Печоріна з її матір'ю ми розуміємо, що Мері здогадується про причини незавидного становища героя, про його заслання на Кавказ, але все ж таки, відкидаючи це, чекає на його освідчення — вірніше, відповіді на її освідчення.

Чи бачить Печорін неординарність і майбутню вірність цієї жіночої натури, чи симпатизує їй? Гадаю, що так. Пам'ятаєте, як протягом кількох хвилин він шукав у своєму серці "хоч краплини любові до милої Мері". Але на знак глибокої поваги до неї він зробить так, щоб їхнє розставання стало для неї менш болючим: виставить себе не в кращому світлі, запропонує Мері його зневажати. Навіть і тоді, боляче вражена в саме серце, Мері не опуститься до дрібної помсти — не кривитиме душею, скидаючи коханого з учорашнього п'єдесталу поваги й любові, а відповість чесно: замість "зневажаю" — "ненавиджу". І ми, читачі, після цього проймемося до неї ще більшою повагою та симпатією.

Віра Ліговська — образ більш ескізний, намальований кількома яскравими штрихами. Ми бачимо перед собою жінку, у якої почуття, емоції весь час борються з розумом. Взявши шлюб із старим князем заради сина, вона зраджуватиме чоловіка з Печоріним. Злякавшись за долю Печоріна на дуелі, вона видасть своєю поведінкою власні почуття, поставивши на карту і родинний спокій, і повагу чоловіка до неї, і саме майбутнє. Мабуть, вона передчуває сумне розставання з Печоріним, роман без щасливої розв'язки, але нічого не може з собою зробити, бо щиро йде назустріч коханню, не укладаючи ніяких угод, не оцінюючи наслідків поривів власної душі й серця.

Такі різні й за віком, і за вдачею, княжна Мері і Віра Ліговська схожі в одному — у відвертості почуттів та вчинків і у вірності першому коханню. Можливо, саме таку героїню свого часу мріяв зустріти на своєму життєвому шляху Лермонтов...