Франц Кафка — великий сповідальник і великий самітник

Кафка став для мене відкриттям у літературі. Він довго ішов до визнання. Тривалий час залишався непривітаним генієм. Якщо визначні німецькі письменники Т. Манн і Б. Брехт відзначили його творчість ще 1915 року (премія Фонтане), то широку популярність серед читачів він здобув лише у 40-ві роки минулого століття, коли його стали називати метром сучасного модернізму.

Від початку творчості Кафка писав про відчуження особистості, ізольованість людини в буржуазному суспільстві, її приреченість на страждання, уникнути яких практично неможливо. Мене приваблює експресіонізм письменника, який сприймав світ як "конструкцію", зображував людину, яка перебувала на межі емоційного напруження або зовсім не мала індивідуальних рис. Саме ця універсалізація чітко простежується у притчі Франца Кафки "Прогулянка в гори". З героєм притчі ніхто не захотів здійснити прогулянку в гори. Тож цю прогулянку малює йому власна уява у товаристві Ніхто-Ніхто. Всі вони піднімаються вгору, всі у фраках, тісно притулившись одне до одного так, що вітер ледь пробивається між сплетеними руками. Але ж як вільно дихається у горах! Ота відчуженість і самотність кричить у Кафки у кожному слові. Несвобода його героя відрізняється від залежності людини від соціальної дійсності, яку звикли зображувати письменники-реалісти, найперше тим, що персонаж Кафки принципово нездатен усвідомити форми своєї залежності від дійсності.

Новела Кафки "Стук у ворота" написана в дусі експресіонізму. Події відбуваються наче у нескінченому сні, що відповідає "сновидному" характерові творчості письменника. Здавалося б, звичайна ситуація: спекотного літнього дня брат із сестрою поверталися додому. Проходячи повз зачинені ворота, сестра через неуважність чи пустощі постукала в них. А, можливо, і не підходила до них, а в інший спосіб показала неповагу до тих, хто знаходився за воротами. Поступово цей дрібний епізод переростає у Кафки в емоційне напруження. Коли ворота залишилися позаду, а брат із сестрою ввійшли до села, з усіх дворів почали вибігати перелякані люди і про щось жестикулювати. Двоє подорожніх спочатку взагалі не могли зрозуміти причину переляку мешканців села і що означають їхні жести: привітання чи засторога. Однак їхні погляди були спрямовані у бік садиби, повз ворота якої пройшли нещодавно брат і сестра. Переляк і чекання чогось незвичайного передалися братові, і він відправив сестру додому, а сам залишився чекати у натовпі стривожених і переляканих людей. Далі абсурдність ситуації набирає обертів. З воріт садиби виїжджає ватага вершників і наближається прямісінько до брата у натовпі селян. Його ведуть до однієї з хат, яка швидше нагадує тюремну камеру, ніж оселю. Ніхто його не допитує, жодних звинувачень, лише одна фраза людини, що схожа на суддю: "Ось кого мені шкода". І в цьому тумані абсурду і жахіття брат розуміє, що судді шкода його не через ситуацію, в якій він опинився, а суддя жаліє його, бо знає, що на нього чекає. Емоції досягають піку напруженості. Душа брата наче розділена навпіл. З одного боку, він розуміє безглуздість і химерність ситуації, адже вони з сестрою нічого такого не зробили, з іншого боку, брат розуміє, що це все означає кінець його волі. Більше того, він почав сумніватися, чи вдихне він коли-небудь інше повітря, крім тюремного. "Ось основне питання, яке постає переді мною, вірогідно, постало б, якби у мене була найменша надія на звільнення".

Саме це є найхарактернішим у творчості Франца Кафки. Це і руйнація логічних зв'язків у подіях зовнішнього світу і в поведінці персонажів, і міфологізація світу, і відтворення його як абсурду, і перетворення героя на іграшку цього абсурду. Ці перетворення, перевтілення по-справжньому заворожують, зачаровують, передають читачеві емоційне напруження.

Особливістю творчості Кафки є мова. Вона у творах письменника — проста і зрозуміла, але насичена канцеляризмами й архаїзмами. Науково-діловий стиль — це наче протокол про ту чи іншу подію, щоб яскравіше і точніше відобразити химерність і абсурдність світу.