Своєрідність світобачення Ф. Кафки та його художнє вираження в оповіданні "Перевтілення"

Кафка, Кафка, Кафка... Знаєте, чесно кажучи, мені його жаль. Зламана людина, яка боялася світу. Письмовий стіл для нього був єдиним другом. Людей він сторонився, у родині жив, як "більш чужий, аніж найчужіший", жінок боявся. Дивно, що людина з таким похмурим поглядом на життя, із таким відстороненим ставленням до людей могла привернути до себе увагу читачів усього світу. Комфортно Кафка почувався тільки у своїй кімнаті за зачиненими дверима. Так, ми на уроках розбирали феномен Кафки, але дивуватися я не перестаю. Ми іноді говоримо про якусь людину "Та хто він такий? Він ніхто". Але "ніхто" якось не має конкретного фізичного тіла. Що зробив Кафка? Він оце. "ніхто" взяв і зробив живою істотою. Та спочатку справді цей Ніхто був людиною — Грегором Замзою, сином, братом, службовцем, комівояжером. І ось одного ранку всього цього не стало, і в першу чергу, не стало комівояжера, бо він не потрапив на перший ранковий потяг, та й на наступний теж. Він залишився у своїй кімнаті. Замкнений, як йому подобалося. Але тепер маленька замикачка дверей перетвориться на величезну колодку, яка так і залишиться на його шиї до останніх днів. Бо саме через те, що Грегор більше не ходив на роботу, не приносив зарплатні, через те, що він був не такий, як усі, від нього відгородилися — і батько, і мати, і сестра. Величезний замок кожен із них одягнув собі на шию. І не тільки на шию — на совість і на серце також, Перетворення на комаху — це не зовнішнє перетворення, а те, як людина почувається у цьому світі: чи то в родині, чи то в суспільстві, чи то на роботі. По суті справи — це її внутрішній комфорт чи дискомфорт. Письменникові було незатишно у власній родині. Із батьком непросто — у нього зовсім інші принципи життя, яких син не хоче і не може прийняти. М'ясницько — галантерейні інтереси — це не те, що цікавить Франца. Батько часто шпиняє сина, хоче виростити його фізично сильним, мужнім, пронирливим. А син слабкий, хворіє часто. Якийсь не такий. Так Кафка й жив із покаліченим сприйняттям самого себе в світі. З тавром "не такий". У "Листі до батька" він пише, що той мав прекрасну посмішку, міг весело говорити, але тільки до когось, а не до сина. Батьківської любові й тепла син так і не побачив. Дитина росте з батьком, але без батьківського розуміння, співчуття — це перше, що поклало початок трагічного погляду на світ. Майбутній письменник виявився настільки залежним від родини, що навіть одружитися так і не наважився. В уяві Франца завжди малювалася картина — батько каже йому: "Біжи. Чого ти стоїш?" А сам у той же час міцно тримає його за руку. А хлопець хотів вирватися, створити власну родину, мати дружину, дітей. У його домі мали б панувати ласка, терпимість, щастя й свобода кожної народженої ним дитини. Але ж раптом він не впорається з обов'язками глави сімейства? І знову — письмовий стіл та чорні думки. Декілька разів Кафка був заручений, але так і не став під вінець.

Можна було б знайти улюблену роботу, захоплення, втекти з родини, яка так пригнічувала. Але ж знов ні! Кафка примушує себе ходити на роботу. Він її ненавидить усі чотирнадцять років, але ходить туди щоранку. Ось і загнав себе у трикутник безвиході: "батько — наречена — робота". Ні розірвати гострі кути, ні обійти їх, ні змінити щось Кафка не міг, бо й не намагався. Він на собі сам поставив клеймо "комаха", "нікчема". Таким є і його герой Грегор Замза — він одразу змирився з тим, що отримав. Не протестує, не намагається випасти у вікно чи вискочити в двері, щоб врятуватися. Ні, він мириться з усім, Що сталося. Єдиний раз у ньому прокидається власна гідність — коли рідні виносять меблі, а він рятує свою "даму в хутрах". Це його власність — і її він нікому не віддасть. От якби так Грегор чинив із самого початку — заявляв про себе, — тоді б і родина по-іншому думала про нього. Мати за час Грегорової хвороби ні разу не заходила в кімнату до сина, батько теж, Грета гидувала брати його тарілку руками... Але Грегор бачив, що є інші люди. Та ж сама хатня робітниця, яка не гидувала ним, а навпаки, кожного ранку вона відчиняла двері та деякий час стояла й просто дивилася на нього. Значить, не всі люди такі, як у його родині. Але у самого Кафки було спотворене уявлення про власне значення в житті. Він був переконаний, "що мусить зникнути", і тоді родині буде легше жити без нього. Це й показано у новелі. "Слава тобі, Господи!" — ось реакція батька на смерть сина!

Кафка заповідав спалити усі свої твори. Він мав рацію. Адже він писав про себе і для себе. Кожен має свої претензії до рідних, до життя, але не кожен про це пише чи говорить. Хтось до кінця життя так і носить у собі невиплакані образи. А Кафка писав. Це був його порятунок. Крім письмового столу, був у Франца ще один друг — Макс Брод. Саме він не виконав заповіт письменника та замість того, щоб спалити рукописи, взяв і опублікував їх, а деякі ще й допрацював, дописав. Тепер люди знають багато з того, що Кафка, може, хотів би приховати. У творах Кафки, як і в його житті, домінує позиція екзистенціаліста: "невелика трагедія роздмухується до гіпертрофованих розмірів", людина живе з переконанням, що вона є самотня, нікчемна, зайва та має зробити тільки одне — померти. Саме для цього вона й приходила в цей світ. Експресивність, екзистенціальність, символізм — через таку призму треба читати Кафку.

Але мені здається, що завжди треба боротися за себе, не опускати руки, знаходити вихід з важкого становища. Як то кажуть, не можеш змінити обставини, зміни своє ставлення до них і в будь — якому становищі шукай позитивне. Недавно на уроці української мови нам читали текст для переказу про художника, у якого не було рук. І що він зробив? Він малював ногами! Молодець! Різні є люди. Але Кафка був саме таким, яким він був, і в цьому теж є його цінність для світу.