Кожна людина має право на життя (за романом Ф. М. Достоєвського "Злочин і кара")

Ф. М. Достоєвський — справжній знавець людської душі, який усе життя відстоював ідеали гуманізму та справедливості, людина, для якої сенс життя полягав у дотриманні християнських ідеалів любові до ближнього.

З християнських позицій усі люди на землі — рівні. Кожна людина, незалежно від своєї суспільної, соціальної значущості, має право на життя. Головний герой роману Ф. М. Достоєвського "Злочин і кара" Родіон Раскольников піддав сумніву недоторканність життя людини, узяв на себе роль судді, який вирішує людську долю.

Раскольников порушив не юридичні, а християнські, моральні закони. Родіон — грішна людина, але, з точки зору автора, гріх вбивства відходить тут на другий план. Гріхи героя — ігнорування християнських заповідей"(у тому числі й заповіді "Не вбий!").

У своєму романі письменник висвітлив не тільки трагедію однієї людини, він розкрив головний конфлікт епохи: конфлікт нових ідей з християнськими постулатами. Крок за кроком Достоєвський показує нам, як ці нові ідеї розбиваються, зіткнувшись з правдою життя. Кожен персонаж твору поступово приводить нас до розуміння того, що ніякі ідеї, ніякі нові віяння не можуть протистояти законам людяності, моралі та справедливості.

Ось перед нами справжній злодій П. П. Лужин. Він уважає себе прихильником ідей нових поколінь. Головне для нього — досягнути успіху та визнання. Замість "полюбити ближнього" він шалено полюбив самого себе, тому легко може переступити через людей і при цьому не відчувати мук совісті. Такий спосіб життя призводить героя до того, що від нього відвернулись усі. Він стає для оточуючих (і для читачів також) найогиднішою людиною у романі. Тим самим письменник дає зрозуміти, що ідеї Лужина, його погляди на життя та християнство неприйнятні, вони не мають права на існування.

Не приховує автор своєї відрази до Свидригайлова — людини, яка задля примхи згубила Марфу Петрівну, скривдила Дуню. Родіона Раскольникова після вбивства старої врятувала лише Соня, яка підказала вірний шлях —• шлях любові та віри у Бога. Не одразу Родіон зміг стати на цей шлях, але він був його єдиним порятунком.

Для героя усі люди поділяються на два типи: "тварі тремтячі" та "ті, хто має право". При цьому перші, на його думку, зовсім не потрібні. Це дрібні люди, життя яких можна принести у жертву, наприклад, своїм ідеям. Але насправді така позиція суперечить законам моралі, законам людяності, адже кожна людина має право на життя, і позбавляти її цього життя не має права ніхто.

Втіленням цієї ідеї у романі постає Соня Мармеладова, для якої гріх убивства, так само як і гріх самогубства — найстрашніший. Вона здатна бачити людину у кожному, навіть у вбивці, може виправдати пияцтво, співчуває горю оточуючих людей. Героїня здатна навіть принести себе в жертву заради життя своєї сім'ї. Може виправдати та зрозуміти Соня і Родіона, але ніколи не погодиться визнати його теорію, тому що, здійснивши замах на життя іншої людини, він убив людину в самому собі.

Автор роману "Злочин і кара" зображує злочин і кару не лише у звичному, юридичному сенсі, він прагне донести до читача, що це — кара моральна, страждання душі, яка обрала шлях злочину. Достоєвський глибоко переконаний: будь-який злочин тягне за собою інший: убивши лихварку, Раскольников вимушений піти на наступне вбивство — вбивство невинної Лізавети, яка стала свідком першого злочину. Новий злочин виявився випадковим, безглуздим, поглиблює трагедію Раскольникова.

Автор роману вважає, що перемагає людяний Раскольников, а жорстка ідея зазнає поразки. Незважаючи на страшну темряву, зображену Достоєвським, віра у моральну силу, мужність і рішучість героя знайти шлях та засоби істинного служіння людям не полишає читача до кінця твору.

Герой Достоєвського зрозумів би самого себе, якщо б страждав лише через убивство невинної Лізавети, але Раскольникова більше мучить убивство лихварки. Він знову і знову повертається думками до своєї теорії, але чим частіше він ставить собі питання: "Твар я тремтяча чи право маю?", тим більше схиляється до висновку, що виявився "вошею", а не Наполеоном. Герой розуміє, що його теорія містить якусь непоправну помилку. Він вже не може пояснити ані собі, ані іншим, чому пішов на це вбивство, — і дуже страждає.

Страждання героя поглиблюються усвідомленням своєї помилки. Він уважав, що життя старої лихварки — дуже дрібне, непомітне і тому його можна принести у жертву. Якщо життя його матері чи його сестри для когось теж виявиться неважливим? Якщо чиясь рука підніметься на їхнє життя — життя дорогих Родіонові людей?! Чи буде той злочинець чимось відрізнятися від самого Раскольникова? Герой розуміє, що ні, і від цього його страждання посилюються у тисячу разів, стаючи нестерпними. Він розуміє, що ніколи не позбавиться цих страждань. І розуміє головне: ніхто не має права позбавляти людину життя. І стара лихварка, і нещасна Лізавета, і будь-яка інша людина має право жити.