Жіночі образи в романі Ф. Достоєвсьного "Злочин і кара"

Достоєвський — визнаний майстер психологічного роману. Його Раскольников — дитя "похмурого", трагічного часу. Він не вірить, що можна тим чи іншим способом залікувати соціальні хвороби, змінити моральне обличчя людства. Характерною особливістю творчості Достоєвського є те, що другорядні персонажі — зокрема жіночі образи — не лише підсилюють розкриття характеру головного героя, а й діють паралельно, підкреслюючи контрастність світосприйняття.

У Соні Мармеладової Раскольников бачить інший світ мислення. Якщо на початку твору Раскольников і не погоджується з ним, а лише захоплюється жертовністю і стражданнями дівчини, то наприкінці він розуміє, наскільки вона мудріша і вища від нього; У трактирі за пляшкою пива Раскольников вперше почув розповідь про безмежну жертовність Соні від її батька — блазня і божевільного Мармеладова. Він познайомився з Сонею і родиною Мармеладова, і відтоді доля тісно пов'язала його з дівчиною. Соня теж уперше в житті відчула шанобливе ставлення до себе. Коли Раскольников схилився і поцілував їй ногу, то пояснив свій вчинок так: "Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився". Проте Раскольников дивиться на цю жертовність і з іншого боку: а чи потрібна вона взагалі? Жертва "вічної Сонечки, поки світ стоїть" насправді позбавлена здорового глузду, вона нікому не потрібна, вона не здатна нічого змінити, нічого виправити. Соня згубила себе, та чи врятувала вона кого-небудь? Ні! — відповідає собі Раскольников. Однак саме ця "вічна Сонечка" пройшла разом із Раскольниковим увесь його хресний шлях упродовж кількох днів, здавалося, прожила з ним ціле життя. Саме Соня Мармеладова підвела його до каяття, до повного переосмислення свого жорстокого вчинку. Ці двоє — наче два полюси, які не можуть існувати один без одного. І попри всілякі високопарні роздуми Раскольникова про безглуздість жертовності Соні, одну душу вона врятувала — душу самого Раскольникова. За порадою Соні, він став на коліна посеред площі, уклонився до землі і цілував брудну землю з насолодою і щастям. Він вклонився і вдруге, він розкаявся, він збагнув безглуздість свого вчинку і готовий нести покарання.

Сестра Раскольникова Дуня — ще одна людина, яка щиро любить його і теж готова на певні жертви, щоб допомогти братові. Спочатку робота гувернерки у Свидригайлова, який мало не знеславив і не занепастив дівчину, потім згода на шлюб з Лужиним за можливість допомогти фінансово братові. Але, на відміну від Раскольникова, жінки у романі Достоєвського діють благородно і виважено. Дуня дає рішучу відсіч Свидригайлову, після чого той незабаром укоротив собі віку. Відмовляється Дуня виходити заміж і за Лужина через його філософію сімейного життя і меркантильні вчинки.

Інші жіночі образи теж виписані в романі яскраво і незабутньо. Дружина Свидригайлова Марфа Іванівна свого часу викупила борги чоловіка, терпіла його зради, та коли дізналася, що несправедливо звинуватила Дуню у заохоченні чоловікових залицянь, повернула дівчині добре ім'я. Дружина Мармеладова змушена була брати гроші у Соні, щоб забезпечувати двох малолітніх дітей. Після смерті чоловіка вона збожеволіла, опинившись віч-на-віч із безжальною правдою життя. Любляча і лагідна мати Раскольникова не поспішає засуджувати вчинок сина. Серце її сповнене жалю і готовності будь-що допомогти йому.

Соня пішла з Раскольниковим на каторгу. Завдяки їй він воскрес, відродився, він відчував це усім своїм єством... Роман закінчується тим, що він, лежачи на нарах, дістає з-під подушки Євангеліє, принесене йому Сонею. А це доводить, що філософія Соні виявилася сильнішою і життєвішою від філософії Раскольникова про поділ людей на пересічних і непересічних.