Індивідуалістичний бунт головного героя у романі Ф. Ш. Достоєвського "Злочин і кара"

Індивідуалістичний бунт головного героя у романі Ф. Ш. Достоєвського "Злочин і кара"

"Злочин і кара" — це роман про Росію середини XIX століття, яка пережила епоху найглибших соціальних перетворень та моральних струсів. Із перших сторінок роману ми дізнаємося про те, що Раскольников спокусився на якесь діло. У нього народилася мрія, до здійснення якої він дуже близький.

А місяць тому, майже помираючи з голоду, він змушений був закласти у старої баби, лихварці, каблучку — подарунок сестри. Велику ненависть та відразу відчуває він до вередливої та нікчемної старої, яка наживається на чужому горі, злиднях. Пізніше, у трактирі, Раскольников випадково почув розмову студента з офіцером про "глупу, беззмістовну, нікчемну, злу, хвору стару, нікому не потрібну і, напроти, усім шкідливу".

Півроку тому Раскольников написав статтю "Про злочин", де виклав свою теорію психологічного стану злочинців упродовж усього злочину. Він доводив, що цей стан більш схожий на хворобу — потьмарення розуму, розпад волі, випадковість та нелогічність учинків. Ми майже нічого не знаємо про ту велику працю думки, в результаті якої у свідомості Раскольникова розвилася його ідея. Вона розкривається, лише після вбивства.

У жахливому брудному трактирі слухає Раскольников жартівливу та трагічну розповідь Мармеладова про сімнадцятирічну дочку Соню, її подвиг, жертву, спасіння родини. Але людина до всього звикає. Так і Мармеладов.

"Ще один удар, ступінь до бунту — лист матері про Дунечку, сестру, яка "сходить на Голгофу". Дунечку, яка моральну свободу не віддасть за комфорт заради власної вигоди. Зустріч Раскольникова з п'яною збезчещеною дівчинкою теж виявилася доленосною. Де ж вихід? Хіба можна обійтися без жертв? Треба щось зробити. "Або відмовитися від життя зовсім! — крикнув він раптом у запалі, — слухняно прийняти долю такою, якою вона є, раз і назавжди, і задушити у собі все, відмовившись від усілякого права діяти, жити і любити!" Але Раскольников хоче "діяти, жити і любити".

Вбивство старої потрібне Раскольникову для перевірки своєї здатності на злочин, а не для перевірки ідеї. Логічних заперечень своєї ідеї Раскольников так і не побачив. Він був упевнений у неможливості щось змінити: людське страждання нескінченне, а світ поділений на пригнічених і на тих, хто пригнічує, володарів та підлеглих. Або, за Раскольниковим, на "пророків" та "твар тремтячу".

Визнання своєї провини — це для Раскольникова визнання власної неспроможності та мізерності. Але ідея непорушна. Проте Достоєвський вважає, що перемагає людяний Раскольников, а ідея жорстокості терпить поразку. Незважаючи на страшну темряву, зображену Достоєвським у романі "Злочин та кара", картину людського буття, ми бачимо просвіт у темряві, ми віримо у моральну силу, мужність і рішучість героя Достоєвського знайти шлях та засоби істинного служіння людям. Адже він залишився людиною і громадянином.