Філософія життя і смерті в оповіданнях І. Буніна "Легкий подих" та "Пан із Сан-Франциско"

Шкільний твір

У творчості І. О. Буніна життя розкривається у всьому своєму різноманітті, у сплетенні темних і світлих сторін. Два начала борються у його творах: морок і світло, життя і смерть. Передчуттям загибелі і потрясінь, відчуттям трагедій і катастроф у житті суспільства й у житті кожної людини віє від бунінських оповідань. "Легке дихання". Що означають ці слова, винесені в заголовок оповідання? Що це? Манера поведінки, риса характеру, відчуття життя? Або ще щось?

Уже з перших рядків оповідання виникає двоїсте відчуття: "сумний пустельний цвинтар", "сірий квітневий день", "холодний вітер" — і "на хресті... фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очима". Смерть і життя. Вони і були символом долі Олі Мещерської.

Дивна композиція — від факту смерті до дитинства й отроцтва героїні, до її недавнього минулого, до її джерел.

Ольга була юною, наївною, чарівною, легкою. Вона кружляла по життю: на балах, на ковзанці, у гімназії. Вона робила несподівані вчинки: напівдитяча поведінка гімназистки і зізнання в тому, що вона жінка; весела бесіда в строгому кабінеті класної дами і запис у щоденнику після зв'язку з 56-річним другом батька Мілютіним: "Я не розумію, як це могло статися. Я збожеволіла..." Ще сьогодні Оля натхненно розмовляла з подругами про зачарування жінки, а вже "через місяць козачий офіцер, некрасивий і плебейський на вигляд... застрелив її на платформі". Смерть Олі була так само несподіваною, легкою, як і її життя.

Чому? Чому це сталося? Автор не говорить про причини, він скеровує нас до таємних пружин Олиного життя. Так, вона володіла тим легким і природним подихом, якого не вистачало ані подругам-гімназисткам, ані Мілютіну, ані класній дамі. Але чисті і легкі пориви у світі реальному, як не сумно, приречені.

Дивіться також

В іншому оповіданні — "Пан із Сан-Франциско" — вже в епіграфі відбита трагедія не однієї людини, а сучасного світу: "Горе тобі, Вавилон, місто міцне".

Бунін міркує про життя і смерть, про сенс життя, про щирі цінності життя, про його миттєвість і неминучість смерті. "Життя — це дорога до смерті", — писав І. О. Бунін.

Усе життя, п'ятдесят вісім років, пан із Сан-Франциско присвятив особистому збагаченню і нагромадженню капіталу і "не жив зовсім, а існував". І одного разу, вирішивши, що заслужив право на відпочинок і задоволення, вирушив з дружиною і дочкою в подорож. Багатий американець міг дозволити собі все: і розкішні каюти, і кімнати готелів, і вишукані страви, і першокласне обслуговування. Він почував себе одним з тих "хазяїнів життя", від яких залежать "і фасон смокінгів, і оголошення воєн, і добробут готелів". Хоча "імені його ні в Неаполі, ні на Капрі ніхто не запам'ятав..." Пана із Сан-Франциско мало цікавила історія і культура тих країн, куди він приїжджав. Важливо було показати себе: "І як по сцені пішов серед них пан із Сан-Франциско до якоїсь середньовічної арки". Ставлячись до всього гордовито, він відчував свою перевагу в цьому розкішному світі. І світ відплачував йому по грошах його. Але ніколи пан із Сан-Франциско не думав про інший світ — про духовний. Ніколи не думав про щирі цінності життя. А коли вмер, зненацька, раптово, став для всіх тягарем. І відправили його назад у ящику з-під содової, у трюмі "Атлантиди", сховавши від того суспільства, у якому нещодавно він возвеличувався.

Що ж чекає на шляху "Атлантиду", у трюмі якої причаїлася смерть?

Що ж чекає на цей світ?

Доля його трагічна, як і доля пароплава, що "тяжко долав морок, океан, хуртовину...", — до такого висновку підводить читача Бунін.