Символічність поезії Ш. Бодлера "Альбатрос"

Символічність поезії Ш. Бодлера "Альбатрос"

З Шарля Бодлера почався французький символізм. Він (символізм) з'явився як відповідь на загальну кризу гуманітарної культури, зокрема тогочасного реалізму. Сам же символізм став "спадкоємцем" французьких романтиків на практиці, а його теорія пов'язана з філософією Шопенгауера, Гартмана, Ніцше.

З цієї короткої довідки ми почнемо аналіз вірша "Альбатрос".

По-перше, отих моряків, яких охоплює туга чи хандра, не треба розуміти безпосередньо. Тобто перед нами не реалістична замальовка, а створення символу людства, яке пливе на своєму судні у безмежжі всесвіту. Проте і ця спроба розкрити смисл слова не є правильною: символ не алегорія. Він знак, який містить у собі світ і світогляд, зміст і його оцінку.

Але здивування не заважає ставити собі питання. Чому протиставлені саме матроси й альбатрос? Бо якщо небо є домівкою альбатроса, то люди не морські створіння. І ота хандра виникає саме тому, що моряк тужить за суходолом. Може, мається на увазі, що самі люди відірвалися від свого справжнього середовища заради штучних створінь техніки, які не зробили їх володарями океану, а лише встигли розірвати зв'язки з матір'ю-землею... Якщо альбатрос є символ поета, то чому він, який може озирати усю планету, так ганебно піддається на примітивні хитрощі нелітаючих створінь? У чому ж тоді його пророцтво?

Питання, питання, питання...

Чи є поет людиною? Якщо є, чому його символ — птах? Чи справді він людина? Тоді слово для нього є той самий засіб, та сама зброя, за допомогою якої він може підвести пересічну людину бодай на один рівень душі вище... Люди його не розуміють, і це їхня вина. Але чому він не скаже їм зрозумілою мовою ті великі секрети, які відкрилися у небі? І це вже його вина. Та швидше поет вважає людей за низьких створінь, яким недоступні високі істини небес...

Даремно я про це. Відомо ж, що символісти вважали за єдиний засіб розвитку інтуїтивне пізнання світової єдності через сховане у слові-символі співвідношення нашого світу з тим понадреальним, вищим, що існує — можливо, у світі, можливо — тільки в самому поеті. Тобто поезія ірраціональна, вона магічна за своєю природою, а вірш — це моління до чогось невідомого. Так само, як шкутильгання — наслідування незграбної ходи володаря небесних просторів, людська мова є пародією на магію слова справжнього поета. Тоді аналіз є саме те, чого не хочуть поети-символісти. Треба лише вслухатися у музику вірша, в його ритмічні візерунки і відчути "легкий холод натхнення". Тоді злетимо. А поки що шкутильгаємо, намагаючись зрозуміти те, що треба відчувати.