Недописане слово (за оповіданням Г. Белля "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...")

Що означає для мене недописане слово? Буває, дзвоник на перерву або з останнього уроку продзвенить, а я, не дописавши слова в зошиті або на класній дошці, вже й побіг у справах. Не дописав — так не дописав, допишу потім, врешті-решт вивчу домашнє завдання і відповім вчителю. Отже недописане слово або фраза не дуже засмучували мене до того часу, доки я не прочитав оповідання німецького письменника Генріха Белля "Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..." Герой оповідання три місяці тому закінчив навчання у гімназії Фрідріха Великого. А всього у навчальнім закладі опановував різні дисципліни вісім років. Зазвичай у кожного з нас є предмет, який ми особливо не любимо. У героя Белля таким предметом було малювання. Учитель малювання, бувало, виставляв на підставку стрункі, вишукані вази — прекрасні копії римських оригіналів. Учні, серед яких був і герой оповідання, мали намалювати вази, і цей процес тривав вісім років. А ще гімназисти малювання ваз поєднували з написанням шрифтів.

Герой Белля так каже про ті часи: "Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув з нудьги й жодного раду не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру". І ось недавній гімназист потрапляє до залу малювання своєї гімназії. Здаються дивними його слова: "І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін?"

Юнак, зробивший таке визнання, був у жахливому стані. Війна, яку розв'язав Гітлер, принесла розруху і смерть у саму Германію, і недавній учень став тим гарматним м'ясом, яке військові злочинці кидали у ненажерливе пекло боїв. Звісно, що це були безглузді жертви: від колишніх гімназистів вже нічого не залежало. Проте долі хлопців були зламані.

Чому вчорашній гімназист в цей тяжкий час опинився в залі малювання, який він ще недавно ненавидів? Напередодні його тяжко поранило. Юнак страждав від страшенного болю. Він не знав, що з ним, він тільки розумів, що, лежачи на ношах, нагадує дивовижний кокон, бо весь він був оперезаний бинтами. Його доставили санітари у шпиталь, який і розташувався в його колишній гімназії, а в залі малювання була операційна.

Коли санітари проносили його до цього залу, юнак ще не підозрював, що знаходиться у стінах рідної гімназії. В коридорах він бачив знайомі портрети і скульптури, та чи мало навчальних закладів, де є такі самі зображення?

Зал малювання теж здавався йому знайомим, але до останньої хвилини герой оповідання сумнівався, чи його це гімназія. Та ось погляд упав на дошку, і він побачив щось таке, від чого вперше, відколи юнак опинився у цьому мертвому домі, защеміло його серце. Воно закалатало в грудях тоді, коли на дошці він побачив напис, зроблений під час навчання його власною рукою. Це були слова: "Подорожній, коли ти прийдеш в Спа...". Юнак пам'ятав, чому він зупинився на півслові: він не розрахував як слід, почав виписувати завеликі літери, і йому не вистачило на дошці місця, щоб дописати речення. Сім разів змушував його вчитель малювання повторити на дошці вислів — латинським шрифтом, готичним, римським... І щоразу слово "Спа..." залишалось недописаним.

Здавалося б, юнак мав можливість дописати це слово зараз. Звичайно, не в цю мить, коли він страждав від страшенного болю і був абсолютно безпомічний. Мала відбутися операція, і, мабуть, коли він одужає, він зробить те, що не зробив під час безтурботного навчання.

Але дописати слово він не зміг би за жодних обставин, навіть якщо хірург зробив би диво. На операційнім столі, коли юнака вже розмотали, він зумів побачити себе і вжахнувся: у нього не було рук, правої ноги...

Мені здається, що цей юнак вижив після операції — від його імені йде розповідь про трагедію. Але чи можна назвати життям те існування, яке чекало на нього після шпиталю? Здавалося б, перед нами розповідь про трагедію однієї людини, але образ страждальника немов узагальнює долі тисяч жертв війни. Тим самим Белль зумів викликати ненависть до безглуздої війни у таких юнаків, як герой оповідання, котрі живуть під мирним небом і з книжок.