"Поетичне мистецтво" французького символіста Поля Верлена
Свої погляди на поезію Верлен виклав у вірші початку 70-х років "Поетичне мистецтво", де музичність вірша протистоїть визначеності змісту. Верлен радив звертатися до незрозумілих образів та віддавати перевагу нюансам, переливам, а не різким тонам. І хоча Верлен мав на увазі легку неточність уяви, такий принцип відкривав шлях алогізму. Сам Верлен не надавав своєму віршу значення програмного маніфесту, як пізніше сприйняли його поети-символісти. "Не можна ж розуміти "Поетичне мистецтво" буквально", — говорив Верлен, продовжуючи писати ясно та зберігати у своїй творчості традиційні розміри та рими.
Нова поетика Верлена зумовлюється зовсім новим типом поетичного мислення. Поет посилює ритміко-інтонаційну єдність вірша, при цьому послаблюючи логічність та зв'язність поетичного тексту. Головне для нього — єдність враження від вірша. Такий підхід обумовлювався прагненням створити нову універсальну поетичну мову.
Поезія Верлена загострює найсумніші почуття. Поет передає тонкі відтінки і глибокі суперечності душевних поривів. Лунає "Осіння пісня", і відчувається, як осінь впливає на підсвідомість людини і її минуле, немов вона хоче передати людині свою лютість і хмурість. Так само сумом перейнятий вірш "Так тихо серце плаче", настрою печалі ліричного героя відповідає природа, вірна супутниця творів автора. Вона не залишає його і під час "Сентиментальної прогулянки", коли Верлен блукає на самоті, супроводжуючи свою печаль. Біле латаття у відблиску червоного заходу сумує на озері, загадковість авторського смутку підкреслює туман. Прозорим натяком на нещасливу долю закоханих стає милування ліричного героя дикими качками, що кличуть одна одну. І в той же час усе стихає, провалюючись у темряву ночі. Ніч дає тимчасову перерву героєві, дає спокій К та відпочинок від сумних думок, від зітхань, від страждань. Природа і людина є одним цілим, однією душею, однією піснею, а якою вона буде — вирішувати людині, — таким є кредо французького романтика Поля Верлена.