— Знаєш, я так нічого і не зрозумів.
Вусань приречено скинув бровами.
— Тікай звідси, — промовив тихо.
Іван стрибнув на стіл, але хтось ззаду схопив за одяг, потягнув. Усією вагою Іван повалився на одного, намагаючись дістати ногою другого. — "Холера! Б'ють не так як в армії!" — Він заскреготів зубами від різких копняків. Впавши плечима на обличчя одного, Іван стримував бажання того бити по грудях і вчепитися в горлянку. Викручуючись від осліплюючого болю в попереку, побачив біля столу майстра, який пошкандибавши, розкарячився з простягнутим в руці шокером. — "Скільки цій собаці років?!" — Іван схопив за зап'ястя руки, одержав сильний удар в плече, охнувши, потягнув на себе старого, вивертаючи тому руку, долоня майстра ковзнула полірованою поверхнею столу, відпускаючи на купу стогону і борсання.
Іван скоріше відчув зовсім близько, а не почув байдужий тріск, — тіло майстра напружилося і стало неймовірно важким. Скочуючи його на ноги сіро-синьому, садонув ліктем під ребро сопучому знизу, відчуваючи, що руки того дотяглись до шиї. Вдарив ще, ще, ще, розбиваючи червоні кола перед очима, добуваючи повітря кожним ковтком.
Наче опечений, скочив на ноги — величезна кімната перекинулася в голові, Іван вчепився за стіл вологими від крові і поту руками, схопив поглядом застиглі обличчя, темні очниці, довгий повільний рух жолобів з болюче райдужним відтінком.
Квадратні долоні взяли його за лацкани пальта, штовхаючи назад. Через плече сіро-синього він побачив безвільне тіло майстра і повільно розмірені рухи сіро-синьої постаті, яка підводилася з колін. Перебираючи обважнілими ногами, хлопець заглядав у обличчя перед собою — маленькі скляні очі, коротенька, наче приклеєна перука, нагадувала загривок. Ступивши крок назад, Іван скинув руками, напруживши долоні, вдарив по вухах квадратної голови, ніби збирався ляпати в долоні. Губи того смикнулися, випльовуючи кульку повітря, очі кліпнули. Ткнув його кулаком в підборіддя, смикнув пальто з квадратних кулаків. Постать заточилася, і вже руками, наче в якійсь грі, Іван штовхнув від себе.
Великими кроками, збиваючись на стрибки, побіг до бічних дверей. В голові наче заїло диск з кольорів і звуків. — "Падло... ми зможемо,... ми досягнемо, ... створимо,... побудуємо., наступне число повинно бути більшим, ваші недоліки!.. а людей..." — Купка боляче розсипається на райдугу. Заточуючись, Іван вхопився за двері, залишивши на них тонкий червоний малюнок п'ятірні.
Стрибаючи по східцях вниз, розмашисто витер обличчя рукавом, заточився, трохи не впавши, схопився за поручень.
"І де ж з цього прокляття вихід?!" — Такі ж білі стіни, пластикові двері, темно-золоті ручки, сіро-штучна підлога. Де ж вікна?! Де ж вихід?! Він шарпнув двері — в маленькій кімнатці без вікон два комп'ютери потилицями один до одного і дві жіночих постаті обличчям одна до одної.
Знову матовий коридор, підлога ковтає похапливі кроки.
Двері, двері. — "Чому не наздоганяють ті двоє?! Невже вони вже десь чекають? Чим було б погано сидіти і гратися в мозаїку за столом?! Навіть з побитою мордою?!"
Іван шарпнув за ручку широких дверей, — якщо тут ні, то доведеться повертатися і починати з першого пункту інструкції —жолоб повинен бути на рівні грудей. Але це була простора кімната, яка нагадувала лабораторію і водночас кімнату переговорів та відпочинку. Він тихо зачинив двері, прислухався, тамуючи подих. Стелажі з течками відгороджували невеликі майданчики з м'якими диванами, кріслами і низенькими столиками.
"Як же вийти з цієї нудотної тиші, що дрімає?" — Зробив крок, відчуваючи, що рухається під чиїмось поглядом. Зупинився. Постать теж зупинилася, Ступив крок уперед. Але ж це тільки твій власний обрис у склі шафи. Саме такий — розшарпаний, з розтріпаним чорним волоссям, чітко накресленими ніздрями прямого носа, впертим підборіддям і стиснутими кулаками. — "Однак, тут хтось є!" — Підійшов до шафи. Прислухався.
— Ні-і-і — протяжно чоловічий голос. — Купуйте українське! Що ж це таке — купуйте наше? Це ваше, чи що?
— Але це відповідає духові часу. — Другий.
— Залишіть духа в спокої. Воно вже українське.
— А вони знають? — Сміх.
— Для того ми і робимо, щоб знали. Найважливіше керувати цією ланцюговою реакцією.
Чути легкі, швидкі кроки.
— У системі коливається напруга. — Жіночий голос. — Був контакт з джерелом високої енергії.
— Справді!? — Чоловічий голос. — От бачите, я ж казав, що тут...
— Тільки не кажіть, що любите цю країну.
— Ну-у-у, — протяжне, стримуючись. — Але який тут ресурс!
— Будь-який неорганізований ресурс — тільки споживча маса.
Широко відкритими очима впершись у скляну тінь, Іван ковтав слова, які робили чудернацькі рухи, і треба було ковтати, щоб не захлинутись ними. Він зазирнув у щілину між шафами. У розтині відображення побачив далекі низькі комп'ютерні загороди і величезну, металеву коробку, ніби вмурований від підлоги до стелі вантажний ліфт. Зрідка над загородами з'являлись голови, коливаючись у такт ходьби. Щось їх там стривожило.
Раптом за спиною Іван почув глухе гупання дверима у коридорі, — хтось впевнено йшов, заглядаючи у кожні двері.
Знову швидкі, легкі кроки.
— Може знизити тиск? — Жіночий голос. — Відбувається щось незрозуміле.
Іван перевів погляд з щілини між шафами на двері, наче обирав напрям останнього стрибка. Але слова змусили його припасти до розмови.
— Ви хочете, щоб енергія не потрапила до системи? — Чоловічий голос.
Перетворившись на віддзеркалення у склі шафи, відчув себе собакою, яка хоче врятувати господаря, але тільки бігає туди-сюди над урвищем.
— Ми повинні втримати ситуацію. Ви розумієте?
— Так, але... — Жіночий голос.
— Локалізовано великий ресурс і, якщо хтось інший заволодіє джерелом, все дістанеться йому! — Чоловічий голос менторським тоном.
— Я не знаю... — Непевно жіночий голос. — Подивіться, це прояви агресивності.
— Невже не можна дати уявлення величі результату? — Чоловічий голос незадоволено. — Ви дуріли! Що буде, коли хто-небудь дізнається?! Ми повинні ж ввести цю систему в ранг закону! Інакше... Ви розумієте?!
Вловивши краєм ока поворот дверної ручки, Іван ступив з-за шафи.
Крізь здивовані і затуманілі від моніторів погляди пішов залою, намагаючись виштовхнути рішучими кроками почуте з голови.
Телевізори спалахували смугами, ніби хтось бив по них кулаком, але Іванові було байдуже, що у них видно як у верхній залі тягнуть за мотуззя з жолобів, трощать меблі. Він пройшов, майже не торкаючись сіро-м'якої підлоги, шарпнув якісь двері, пішов новим коридором, знову відчинив двері навмання.
Зрозумів, що далі йти нікуди, бо почув, що у кімнаті стрекочуть машини, смердить типографською фарбою, вздовж стіни до самої стелі складено зав'язані товсті мішки з чимось, далі широка шибка напівпідвалу. Іван потягнув за мотузок і на голову посипався різнокольоровий дріб'язок. Наче виринаючи, він хапнув повітря, давлячи ногами пластиковий розсип, прив'язав стільця до дверної ручки.
Взяв листок з високого стосу. — "Ваші зусилля повинні...", — криво всміхнувся, кинув на підлогу. Рукавом витер спітніле чоло. — Невже це правда?" — Важко стягнув пальто, акуратно пхнув полу в барабан — машина схопила, натужно закрутивши щелепами.
Іван підійшов до шиби, вдарив кулаком. Не відчуваючи болю і не помічаючи крові, бив кулаками, долонями.
За спиною гуркіт перетворився на гупання, гудіння, майже скрегіт, — на обличчі не здригнувся жоден м'яз.
Виколупавши скалки з рами, взявся за неї липкими долонями, в кімнаті вибухнуло біле світло, вдарилося до стін, викинувши з машини розжарений шматок на різнокольорову підлогу Жарини стрибнули хлопцеві на спину, сипнули на металеві ящики з намальованими блискавками, червоно-білий обривок кабелю звивався, наче від болю, але вмочувався знову і знову у вогонь підлоги.