Майбутнє і минуле —
Усе це не суттєво,
Головне, що є!
***
Поезія, як жінка,
завжди була права.
На базарах долі
вона, немов чужа.
Шляхом до кохання
весь біль взяла собі,
на трибунах слова
мовчання дали їй
Неіснуюча
За ґратами страху душа,
тиха і трохи сумна,
підбита фальшивим сумлінням,
вже не літає вона.
Збентежена мукою віри,
збуджена розмахом мрій,
виснажена надією,
сльоза котилась з щоки.
На гільйотині насміх завішена,
придушена страхом життя,
пiдбита і покалічена
гойдається правда моя.
За вітром по течії скинуті
ніким не почуті слова.
Розгублені і розпилені
в божевільному вирі життя.
Засуджена моя душа,
замучена моя сльоза,
задушена моя правда,
загублені мої слова.
Здається, що я — не я,
і то не моє життя,
то не моя дорога
і доля теж — не моя.
Нічна ностальгія
Струна перебиває фрази,
бездушна пустота стоїть.
Сміється постать на плакаті
і дуже шумно ніч мовчить.
І дуже тонко світить місяць,
і наче лагідно дзвенить.
А несвідома ностальгія
в мені риси шукає твої.
***
Я буду вічно твоєю
стомленою душею,
коли рвуся на волю
не відчуваючи болю.
***
Дивлячись у прірву
безмежного болю,
не бачиш ти долі,
не чуєш добра.
Не жахаєшся того,
що можеш упасти,
а боїшся того,
що скочиш сама.
Вдивляючись в серце
людської натури,
за горами бруду
не чуєш тепла.
І вже не жахаєшся
тієї людини,
а тільки боїшся,
що ти теж така.
Час лікує
Бо найстрашніше те, що час лікує,
що гоїть рани...
Ти стоїш коло вікна і ждеш на когось.
Навколо тиша...
І лиш годинник рушить спокій.
Ти ждеш, і посмішка у даль.
Бо дочекаєшся колись,
не сумнівайся,
ось тільки час пройде —
він змінить все.
***
Як дивно зараз,
коли час спливає
і я іду в життя сама:
немає друзів, вже немає
підтримки і тепла.
І вже ніколи, більш ніколи
в дитинство я не повернусь,
за помилки я буду плакать,
та поки що сміюсь.
Можливо, час і не спливає,
можливо, він стоїть,
та друзів в мене вже немає —
і це мені болить.
***
навідався до мене по вечері
осінній вітер
і мовчав зі мною.
Я пила каву — він її студив.
Відчинені ридали вхідні двері,
стогнали грози
за вікном моїм.
Я майже спала — він мене збудив.
Вриваючись шматочками від стелі,
ридали шиби
самотою неба.
Я побивалась — він мене жалів.
Жук насолоджувався залишком форелі,
а я ковтала
залишки вина.
Ідилія страху, коли одна.
***
Твоя душа — японський ієрогліф,
ти, безсумнівно, ґвалтував мій час,
ти ґеній свого покоління
і ґеноцид мого життя.
***
Ідея дихає, живе і відчуває,
ми за ідею роздеремо віру,
і все за неї ж розстріляєм правду,
а в результаті — самі себе уб'єм.
Ми за надію платимо податки,
а за любов чекаєм компенсацій.
Фальшиво ніжимось в безмежності овацій,
а врешті опиняємось в багні.
***
В очах твоїх шовкове небо,
в серці твоєму велике лихо.
В полум'ї губ холодна правда,
що вже передбачила розлуку.
Бажання і віра тепер допоможуть
боротись з гнівом від часу до часу,
спіткнутись помилкою на рівнині,
чи без травм перешкоди долати.
Кохання завжди тримай коло серця,
я ангелом світла тобі в охорону.
І голосом віри, й чуттям надії,
і донором крові до смертного болю.
Крила життя
Потоптані крила чекали на мене,
чекали вже дуже давно.
Я так запізнилась, що вони забули,
скільки віків пройшло.
Та все ж в чеканнях, в надії і вірі
зустріло їх моє життя.
До купи зібрало весь пух і все пір'я,
Ікаром до неба знялось.
Здивовані люди гляділи на небо
й не вірили своїм очам.
Не правда, що роджений повзти по землі,
не зможе у небі літать.
Пух відродився і пір'я зміцніло,
забувши, де почали.
Буває частіше: той, хто літає —
падає ниць до землі.
***
я повинна вмерти в ту мить
коли насолода болю
і гіркота щастя
зіллються в прагненні
життєвого зречення.
я не повинна сперечатись
коли потік воску
переллється через
призму дна
незрозумілого полум'я.
і буде останній подих —
зітхання
і буде останній погляд —
чекання
і прийде останнє слово —
надія
я повинна вмерти в ту мить.
***
Покрита барвом помаранчу
Веснянобажана зима,
Всміхнулась сонцем непокори
Народу правда до життя.
***
У будь-якому місці,
у будь-який час
кожного із нас
чекають сотні людей.
Ти віддаєшся думкам —
спізнюєшся
і втомлено блукаєш десь,
та там вже не чекають
і більше не згадають.
Та знову десь
одна із сотень людей,
на одній із сотень доріг,
у неповторний час
чекає знову хтось на нас.