МОЯ БІОГРАФІЯ
Попросив онлайн – бібліотеку розмістити у них мою книгу "Список путіна", а команда бібліотеки запропонувала написати до твору ще й автобіографію.
Спочатку розгубився. Якось дожив до пенсії, а не пригадую, щоб колись писав біографію.
У мене звичайне життя, половину з якого працював двірником, щоб мати житло в Києві.
Усі у своїх біографіях пишуть ким вони стали й що отримали.
Але інколи ще цікавіше було б дізнатися ким не стали й що не отримали!
То ж спробую про це й написати.
Народився 20 серпня 1961 року в селі Дейкалівка Зіньківського району Полтавської області.
Мій батько і його рідний брат працювали в колективному сільськогосподарському підприємстві. Батько – інженером, мій дядько – комірником. Дядько дуже хотів сина, а мав лише двох доньок. Тож мене дуже любив і мріяв, щоб я посів його місце, коли піде на пенсію. Агітував:
-Після закінчення школи відслужиш армію і до мене в комору помічником. Не пожалкуєш!
Дядько мене добре підгодовував, тикав дрібні гроші і я завжди з ним погоджувався.
Я не дуже розумів що там такого привабливого в тій пилюці, болоті по коліна і нескінченних цифрах в коморах, але не засмучував дядька й обіцяв бути його гідною зміною.
Тоді був найбільший підйом в Радянському Союзі – роздолля для різних аферистів і злодіїв. Особливо успішно розкрадали свої підприємства і збагачувалися селяни. Голови підприємств з бухгалтерами та комірниками гроші робили з повітря. Приписками отримували від держави мільйони як дотації та премії за продукцію, якої не було. Дядько прикидався злиднем: навіть у люті морози ходив з неприкритими грудьми, бо, начебто, не мав грошей купити собі шарфа. Артист!
Серед усіх трьох братів дядько був найкрутішим: спалив хату сусіда – п'яниці, щоб за безцінь викупити та розширити свій двір, а до цього самовільно вселився в хату, збудовану для моїх батьків. Ні мій батько, ні його брат з Севастополя на таке не були здатні. Батько з матір'ю не наважувалися щось сказати дядьку, бо знали який у нього страшний характер. Все одно дядько все зробить по – своєму, але за спротив чи непослух провчить так, що до смерті пам'ятатимеш.
Дружина давно втратила лік курям, гусям, качкам, кролям, індикам, голубам. А ще була й корова та свині з биками. Годували всю живність задарма — зерном та комбікормом прямо з комори. Як та бідна тітка доглядала за таким величезним господарством! А ще й городи! Та в сталінських тюрмах так не працювали! Дожила до 90 років. Ото були люди! Стара гвардія!
Дядько наказав тітці годувала мене досхочу. Кращої їжі я ніколи більше у своєму житті не їв! Єдине, що тітка дуже ревнувала: їй здавалося, що дядько мене любить більше, ніж своїх доньок. Та й батько бачив, що до дядька я починаю відноситися краще, ніж до нього, весь час сиджу в гостях у його брата, але мовчав і тільки обговорював з мамою як їм переїхати кудись.
Дядько хотів з мене зробити такого, як і сам.
Дядько наказав тітці ще й полюбити мене, як рідного, але тут тітка вперлася! Дядько натякнув мені, що я маю розв'язати це питання. Я зрозумів, що це екзамен. Перевірка чи я такий же крутий, як і дядько. Звісно, я чув балачки по селу, що дядько спалив сусіда, і вирішив діяти його методами.
Дочекався, коли тітка зайшла до сараю, закрив двері на защіпку та підпер дошкою, облив сарай бензином, взяв до рук сірники й душевно поговорив з тіткою. Відтоді тітка, дійсно, до мене стала відноситися, як і до дядька, – з такою ж шаною і любов'ю. Та й дядько оцінив. Його школа!
Як про ту виховну годину з тіткою дізналося село я не знаю, але відтоді мене почали звати не "Лідин синок", бо всім розказував як я люблю свою маму Ліду Петрівну, а – "Фріц", бо саме так німці під час Другої світової війни німці заганяли людей в сараї й спалювали живцем.
Для батьків та історія стала останньою краплею.
У 1973 році батька і матір — вчительку перевели на роботу до містечка Зіньків.
Я почав ходити до найкращої школи району, завжди був круглим відмінником, переможцем районних олімпіад з української мови та літератури й географії.
Мати зуміла перемкнути мою увагу на читання книг. З книгами почав жити й спати. То був цілий новий книжковий світ – незвіданий, прекрасний з безліччю відкриттів і пригод.
Дядько був дуже економний і шкодував винагороди для професійних забійників биків, яких вирощував з тіткою. Биків убивав ударом молота по голові. Одного разу невдало вдарив і бик перед смертю встиг дати дядьку здачу. Після раптової смерті дядька тітка не знала, що робити з мішками з сотнями тисяч рублів, які чоловік вкрав за часи роботи комірником. Ні з ким не порадилася та всі гроші поклала на ощадні книжки, де гроші й пропали під час кризи, коли розвалився Радянський Союз.
Коли приїздив до Зінькова, то просив батька відвезти мене в Дейкалівку на могилу дядька, який перед смертю марив і кликав не рідних дочок чи дружину, а мене.
Я завжди відправляв батька з кладовища до родичів, аби тато не бачив як плачу.
А родичі запитували мого батька:
-Знову привіз Грицька, що той поплакав на могилі Василя?
Я плакав за людиною, яка мене любила.
Я не зраджував дядька, я просто не захотів бути таким, як він.
Отак Я НЕ СТАВ КОМІРНИКОМ, КРИМІНАЛЬНИКОМ і ПІДПІЛЬНИМ МІЛЬЙОНЕРОМ.
Все життя стараюся менше розкривати рота, та іноді щось таки видам.
Якось ще в школі ляпнув про тодішнього найбільшого вельможу – господаря району, який займався махінаціями з автомобілями, грабував колективні сільськогосподарські підприємства і не пропускав жодної спідниці. Я просто хотів повихвалятися перед приятелями який я сміливий і не боюся критикувати високе начальство. Звісно, відразу донесли!
А дружина господаря району, інспектор районного відділу освіти, завітала до мене на випускний екзамен. Мене посадили за першу парту, а баньката тітонька сіла передо мною й слідкувала за мною від самого початку і до кінця іспиту. Хотіла провчити і примусити нервувати! А для цього багато не треба: все життя завожусь з – пів обороту. Занервував і зробив якусь дрібну помилку у творі. Як мені пізніше пояснювала класний керівник, аби не було цієї мегери, то моя вчителька обов'язково просто непомітно виправила машинальну помилку. Але тільки я закінчив писати твір і поклав на стіл, то інспектор схопила його, пробігла очима, знайшла помилку і радісно побігла до директора. Не даремно втратила час. Таки провчила базіку! Знатиме як говорити правду!
Отак через довгий язик Я НЕ СТАВ ШКІЛЬНИМ ЗОЛОТИМ МЕДАЛІСТОМ.
Та все одно того далекого 1978 року я єдиний з усього класу поступив на навчання до вишу, хоча поступали більшість моїх однокласників, але, на жаль, всі провалилася.
У мами рідке вміння з усіма ладити й знаходити підхід: тож коли я мав закінчувати школу, то не було відбою від пропозицій куди мене по блату можуть влаштувати на навчання. А інакше в ті далекі часи вчорашньому школяреві було неможливо попасти до престижних вишів.
Оскільки марив не лише літературою, а й географією, то бажаним гостем у нашому домі став декан географічного факультету одного з авторитетних університетів неподалік. Коли під зав'язку в черговий раз набили подарунками багажник і салон авто п'яного, як чіп декана, то у мене ляпнув:
-Тату, аби ти запропонував наше старе відро для сміття, то він би забрав його зі сміттям?
На жаль, моє запитання почув чи декан, чи його водій...
Отак Я НЕ СТАВ ВЧИТЕЛЕМ ГЕОГРАФІЇ.
Хоча батькам вдалося врятувати й становище, і всі дані за мене хабарі! Замість мене на географа безплатно запхнули мою кузину, яка нині очолює факультет, стала академіком, написала 200 наукових робіт і я нею дуже гордий і її люблю, хоч стерва ще та: коли родичі просили влаштувати на навчання її племінників, то такі суми хабарів називала, що всі тільки за голови хапалися. А кузина пояснювала: та їй нічого не залишиться з тих грошей – усе віддає нагору!
За часів Радянського Союзу однокласник батька контролював усі військово – морські виші країни. Щороку адмірал приїздив у Дейкалівку і день – два гостював у свого шкільного друга.
Ми з ним обоє були романтиками моря і я, часом, розповідав йому про світовий океан таке, що адмірал тільки рота розкривав. Тож і почав агітувати мене поступати на навчання до військово – морського училища. Про деталі служби особливо не розповідав, але подарував мені військовий картуз, ремінь, погони та напів секретний довідник про багато військових кораблів світу.
Зі соромом я зізнався адміралу, що найслабший у класі: не підтягуюся та й інші нормативи не можу виконати. А як же ти відмінні оцінки по фізкультурі маєш, запитує? Та тут диво якесь, відповідаю: я бігаю найшвидше в школі й у районі! І на різні дистанції! Певне, зі страху, що вчитель фізкультури поставить мені погану оцінку і це зіпсує репутацію моїй мамі. Мені навіть пропонували їхати на навчання до школи олімпійського резерву.
Адмірал відразу зметикував, що мені можуть допомогти при вступі мої грамоти за перемоги на районних і обласних змаганнях з бігу. І я вже почав уявляти себе капітаном у морському кітелі з іконостасом з орденів. Але тут теж усе зірвалося!
Мій рідний дядько завдяки тому самому адміралу, все життя прослужив начальником військового пожежного полігону міста Севастополя. Робота – не бий лежачого! Усі кораблі, що стоять у бухті Севастополя періодично мали проходити навчання на цьому полігоні. На папері графік навчань з гасіння пожеж був таким великим, що у дядька не могло бути і вільної хвилини. На ділі, на полігон майже, взагалі, ніхто не приходив. У матросів було багато справ на кораблях і командири домовлялися з моїм дядьком, щоб той просто писав липові документи. Тож мій родич десятиліттями клеїв дурня на службі і йому заздрили всі офіцери військової частини, але ніхто не наважувався попросити його на заслужений відпочинок і звільнити місце для охочих, бо дядько всім розповів про свого друга — адмірала в москві, який періодично ще й телефонував до військової частини і просив командира покликати до телефону його приятеля – пожежника. Після таких дзвінків офіцери стали відноситися до мого дядька з такою повагою, як і до адмірала з москви.
Дядько, як і адмірал, теж агітував мене йти служити на флот, але на таку роботу, як у нього.