Передмова: автокритика
Скільки білявих хлопчиків
Сумнівної зовнішності
Чомусь видавалися мені
Фатально
Схожими на принців.
Вони заходили в моє розчинене серце
В брудних черевиках,
Іноді крали якісь дрібні речі,
Іноді великі надбання.
В більшості залишали
Оберемки образів
Для написання жахливих поезій,
Які я писала самозахоплено —
От як зараз.
Тепер мене, дякувати Богу, ізолювали
Від білявих хлопчиків,
Але забули про чорнявих,
Рудих,
Лисих
І зовсім безголових.
0. Портрет авторки замолоду: пролог
***
Я власне тільки дотик кольорів,
Якийсь рвучкий і невимовно-чорний,
Бо ж від веселки Всесвіт мій згорів
І чорний спокій враз мене огорне.
Я власне тільки мука і усе —
Я випестила опівнічну зраду
І вітер пахощі мені несе
Із чорноти оливкового саду.
Я — колір звуку, звуки кольорів,
Усе граничне і усе звичайне.
І хай мій Всесвіт вибухнув, згорів.
Мені лишив він правду на прощання.
І.Осінь: Місто в кишені
***
Місто схоже на вицвілу іграшку, кинуту в парку,
Непотрібну як спомин про те, чим колись картались.
Заблукалий допалює Вечір останню цигарку
І ненавидить всесвіт за те, що нічого не сталось.
Нетвердою ходою іде він повз наші будинки,
Він втомився від жовтого болю міських ліхтарів
І шукаючи сенсу, гортає сріблясті сторінки
У печальних і мудрих книжках яворів.
Переможений світом, але врешті сам переможець,
Він запалює зорі, коли їх ніхто не чекав...
Місто, вражене сумом на кинуту іграшку схоже,
Ту яку розлюбила дитяча рука.
***
У спогадів знайомі імена,
Але вони на себе вже несхожі —
Такі собі примарні перехожі,
Які несуть дари свої не нам,
Повз смітники розчавлених дворів
І повз горища, де минуле — пилом.
Дитинство ми, безсилі, відпустили
І слід його на каменях зотлів.
Вночі якийсь безмозкий ідіот,
Ґвалтуючи старе фортепіано,
Напевно тужить, стомлений і п'яний,
За тінню не досягнутих висот.
І ти як він, і я як він — всі ми.
І чай гіркий від цих високих звуків,
П'Ємо його як перший день розлуки,
Який вже причаївся за двірьми.
Він — перший з тих, що починають осінь,
Коли життя згасаючий сірник
Змете на ранок втомлений двірник
І закурити втомлено попросить.
Спроба осені
ЯВА 1
У портових містах починається осінь
І зелені зірки золотішають враз,
А туман, наче той лабіринт на Міносі,
Де блукають, мов смертники, тіні забутих образ.
На проспектах і вуличках — морок густіше,
Наче в храмі егейському (й тиша — чужа) .
У портових містах починається осінь і вірші
Так повільно стікають, як кров із ножа.
Мабуть все відбулось, як того і хотіли,
Бо ще й досі квіткарки закоханим радість несуть...
У портових містах рання осінь з очима Сивіли,
Їй відоме минуле, майбутнє і Суть...
ЯВА 2
Не навчилась любити людей, пробачати їм втому.
Не навчилась науці безглуздій жалю.
Я своїх помилок не пробачу нікому
І аж надто вже тим, кого справді люблю.
У портових містах починається осінь,
І бульвари нічні тихо просять дощу.
А мені помилок своїх власних не досить,
Я на їх гіркоті когось вчу.
Я напевно здаюсь комусь зла і причинна,
Бо дурниця з дурниць моя справа проста —
Просто трохи любові —
І діти розчинять
Ранню осінь в портових містах.
***
ВСІМ...
Чи холоди, чи просто тиша,
Чи морок причаївся у вікні?
Я виросла, я мала стати інша...
Але чому так боляче мені?
І знову осінь з дивними очима
З паперу вирізає чорних птиць.
Для всього в світі є своя причина
І час для розуміння самоти.
Ця гіркота — не кара і не вада,
Йдучи разом, ми — тільки перехожі,
Я знаю відвернутись це не зрада,
Але чомусь на зраду дуже схоже.
Це знову осінь (наче час стояв).
На все у світі є своя причина.
Невже колись усім всміхалась я —
Безжурна дівчинка з бездонними очима?..
***
Бентежність холоду і сірість риштувань —
У місті нашому стандартна осінь,
Її дощі ідуть серед мовчань,
Її дощі тугу у світ приносять.
Над містом — листя радісний папір,
Сполоханий вітровим сумом;
Над містом — день, який
Немов Булгаков в мареві придумав.
Бентежність холоду, що лине в тишу площ,
Іще зима затрималась за рогом.
Сьогодні осінь і тобі здалось,
Що в снах своїх ти можеш бути Богом
Чекання
Осінніх ранків зоряні мости,
Збудовані на снах моїх сумних,
По них до мене має хтось прийти,
Я з кимось домовлялася на них.
Осінніх ранків тиша та імла,
Бентежний спалах — тиша і чекання...
Напевно я сама по них пішла,
Пішла в своє придумане кохання.
Таке ж лунке, як тиша цих безсонь,
Таке ж холодне, як вода і зорі.
Я загубилась по той бік долонь
У лабіринтах віршів та історій.
Я вже не я. Я спогадів не гою,
Бо вибору напевно вже нема -
Це ти ідеш над темною водою,
А я дивлюсь, щаслива і німа.
***
Отак згадати той найперший день,
Коли твоє обличчя посміхнулось
Мені серед засліплених людей,
На роздоріжжі незнайомих вулиць.
Під дахом осені і темно-синіх злив
Мені твої явились дивні очі,
Такі безжурні і такі пророчі...
Отак згадати — ти мене зустрів.
Я йшла тобі назустріч без вагань,
Ти йшов мені назустріч без печалі,
Щоб колись разом перетнути грань
Зрадливу смужечку нечутного прощання.
Отак згадати той найперший день...
Такий далекий і такий щасливий
І пожаліти Ту, яка вже йде
Тобі назустріч з осені і зливи.
***
Світ за очі — мудрість правічна —
Теплу куртку, улюблений светр
І майнути туди, куди кличе
Невідомий якийсь кілометр.
Це містечко, де всі заклопотані,
Де пивнички святіш за собори,
Небагате якимись красотами,
Але все ж називається — "город"
І на картах якихось відмічене,
І спиняються поїзди,
На провулки його засмічені
Мене кличуть чиїсь сліди —
Провінційного бідного лірика,
Випадкового алкаша.
Невідомо чому відмірила
Цю дорогу моя душа.
Падолист намацує вулицю,
Де сліди жебраків і святих...
У вагоні нічному зіщулюся,
Прилечу і зустріну не тих.
***
Я дуже прошу, щоб тоненький лист,
На пошті кинутий у скриню синьо-жовту,
Ввірвався в мелодійний падолист,
Який придумав божевільний Жовтень.
Я дуже хочу, щоб в провулках дощ,
Не йшов, а як у Львові кажуть, падав,
Щоб повернулись добрі друзі, хоч
Я вже втомилась от самих лиш згадок.
Я дуже хочу, щоб ніхто не знав
Про те, що самогубця наш Художник;
І щоб зігріли темного вина,
І щоб зігрівся кожен подорожній.
Я дуже прошу про такі міста,
Де власні площі люблять як святиню...
У відповідь — сухенький звук листа,
Що наче дощ паде в порожню скриню.
***
Холодно, наче грудень,
Мимоволі чекаєш сльоти.
Містом ходять зіщулені люди
І десь поміж ними є ти.
Кава ранком тебе не зігріла,
Друзі раптом поділись кудись.
І вже осінь тебе загубила —
Фотокартку у плямі води.
Небо, наче сіру ганчірку,
На обличчя поклали добі.
Ти ідеш на якусь вечірку,
Де ніхто не зрадіє тобі.
На зупинці сховаєш плечі,
Не помітиш, де я стою,
І підеш, не пустивши вечір
Під стару парасолю свою.
У житті всі втіхи дешеві —
Цигарок чи кохання купить.
Поклади наше місто в кишеню,
Хай зігріється бідне й поспить.
***
Моя тінь набагато стрункіша за мене,
Полюбив би її, але це вже було у Джойса й в "Аліси".
То ж крокуємо разом, чекаючи повних затемнень,
Коли стомлене сонце іде відпочить за куліси.
Моя тінь залишалась на жовтій бруківці перонів,
У тенетах дитячих майданчиків плакала дзвінко.
Маєм спільностей кілька — обидві такі безборонні,
І наповнені світлим і темним по вінця.
Маєм кавову гущу і засідку теплої кухні,
І предивні книжки, у яких ні пригод, ні кохання.
А ще яблука, жовті і місячно-круглі,
І улюблені джинси, не дуже охайні.
А ще маємо фото і трохи ілюзій,
А ще список людей, до яких запізнились,
І 105 почуттів, які вже побували у use,
Але все як нові, бо щодня прокидаємось з ними.
То ж це літо чергове всміхнеться варенням чорничним,
Що його ми на осінь завжди залишаєм до чаю.
Моя тінь дуже мудра — нікого нікуди не кличе.
Полюбив би її. Та вона це не всім пробачає.
***
В просвітку дерев — віддзеркалення Міста .
Осінь, поки непомітна, визирає з усіх шпаринок.
Тихий збирач пляшок, відставний Монтекристо,
Залишки своїх скарбів несе на стихійний ринок.
Ранки вже пахнуть осінню, чорним хлібом,
Теплим кавуном розкраяне, сонце червоне.
Згадки давніх кохань тендітним німбом
Гріють вперте чоло, а воно холоне.
Щось як завжди не так, наче тисне в грудях
Сукня, яскрава, дитяча, бентежно-літня.
І вже достигли вина для Принца Грудня.
І вже усі забули про Принца Квітня.
Серпень — непевний принц, навіть радше блазень,
Повні дощу кишені і в мантії дірка.
І вже здається ніколи не будуть разом
Ті, кому свита Серпня кричала: "Гірко!"
Наче літо буяє, але вже краплі —
Сині, зелені, білі, такі повільні.
Наш веселий король починає плакать —
Власних крихких палаців самотній невільник.
Може хортам ще свисне — на полювання,
Але в фортеці зрада й порожня скарбниця.
Влада його проходить, смерть йому — карнавальна
І у сади монаршому тихо гасне суниця.
Пізній рудий тролейбус наче собака добрий,
З тих, що кинути важко й сили не стане вбити.
Нас так мало, мій Принце, але ми всі хоробрі
Вашим останнім наказом не розлюбити.
***
Це буде вірш про місто й телефони,
Тверді й блискучі наче батискафи,
У метушливім темнім переході,
Де як сміття навалом самоти.
Холодні й сірі (наче мушлі) кнопки
Всього сім раз потрібно натискати
І, заманивши в темну пастку голос,
У потойбічність світла перейти,
І, поспішаючи на цей візит панічний,
Пройти повз сигарети і панчохи,
Хлібини на підлозі автомати,
Що кожен з них маленьке Ельдорадо.
Ось бублик і копійки на маршрутку,
Та врешті-решт залишити хоч трохи
Дрібних монеток бабці й розчинитись,
І думати: жебрацтво завжди зрада
Самих себе.