По бордюру стрибали голодні горобці, голуби, а й інколи можна помітити криво лапу ворону, яка суворо охороняла власну територію під кленом. Вуличну тишу могло подолати тільки шум авто, людей у квартирах, які можливо роблять ремонти або просто займаються буденними справами, та дітлахи на майданчику. Я присів на лавку, на якій сидів частенько. Смальнув недокурену цигарку, поласував кавою та глянув на небо. Рука відпустила склянку та самовільно потягнулась в кишеню по телефон, відповідно я опустив обличчя до екрану.
На екрані почали з'являтись слова, фрази, які можливо могли передати те що я хотів. Але не встиг дописати, як мені на ноги впав камінець, важкий та холодний. Піднявши голову, я побачив ту кого зовсім не очікував. Це була Роза серед дітлахів, які крутилися як курчата коло квочки у курнику. Це водночас розізлило та здивувало мене.
Згадавши, що я передав прохання Зої Розі заховав телефон назад у кишеню. Викинувши другу цигарку в смітник та залишивши недопиту каву, піднявся, щоб направитись до неї. Вона помітивши це показала жестом, щоб я сів назад. Ще пару хвилин Роза ходила біля дітей, збирала папірці, вказувала, що далі робити. З неї вийшов хороший би командир, вожатий, вихователь чи вчитель. Діти її залюбки слухали, не сперечалися, навіть не вередували. Потім Розалінда сказала їм щось не гучно та направилась до лавки, де сидів спантеличений я. На мої ноги, як раз примостився Той заборонений чорний кіт, я зрадів та ніжно гладив його, на диво чисту, шерсть. Котик тихо муркотів.
Дівчина присіла поруч та теж крізь слова гладила Забороненого.
— Я вже зібрала дітей та їх малюнки. Лишилось зробити тільки фото.
Вона змучено усміхнулась. Її вираз обличчя нагадав Зою, мені стало шкода дівчат (хоч Зою ліпше назвати жінкою). Мій погляд ліг на чистий аркуш. Рука сама по собі потягнулась по нього.
— Можна я також намалюю?
Роза здивувалася але не сильно показала подив, просто мовчки віддала папір та поклала за моє вухо олівець.
— Гаразд, малюй. Коли закінчиш приходь до гірки, там я хочу зробити фотографії. Думаю ти зможеш довершити фото своєю присутністю на ньому, тільки кажу заздалегідь — без кислої міни!
Вона злегка усміхнулась та показала жестом усмішку. Тепер з'явилося завдання намалювати. Я хоч і був здивований власним вчинком , всерівно нахилився та почав водити по аркушу.
Погода почала нити, на небесах з'явилися сірі хмаринки. Навіть у липні так часто дощ не йшов, як оце зараз. Роза схопивши апарат, який був, немов хвостик життя, більш активно почала збирати дітей у пози для того, щоб їх сфотографувати та, що є можливість дивилась на мене, очікуючи на мій малюнок, якого не вистачало для того, щоб закінчити всю роботу. Я вже майже закінчував, не вистачало тільки мого улюбленого — влучних та розумних фраз.
Раптом під моїми сідницями, в кишені, завібрував телефон — прийшло повідомлення. Я злякався але відклав олівець та аркуш, щоб подивитися. На екрані висвітилося:
" — Дякую, за ці прекрасні роботи! Я ними задоволений. Перейдемо до головного? Яка картина твоя улюблена? Або точніше якою ти міг би поділитися?" — це були слова власника музею.
Хм, якою я міг би поділитися? Стій , а в мене взагалі є картини, які б я міг віддати комусь? У мене ж тільки скретчі у блокноті або у особистому щоденнику. Ех, скрутно. Напишу, як є. Я почав швидко набирати текст. Це не забрало багато часу. Подивився, ще раз на малюнок та мене, мов блискавкою вдарило. Лео, на тебе ж чекають! Але після цього не з'явилося ідей, щоб написати. Тому я вирішив глянути у вікна лікарні.
На першому поверсі, де мав бути гардероб, ходила жінка, охайно дивилась за порядком. Вона щось бурмотіла собі під ніс, можливо щось сталося або когось цікавого зустріла. Поверхом вище на підвіконні сиділа маленьке дівча. Вона дивилась у вікно, в даль. Мабуть зацікавилась боєм горобців. Які доречі знайшли кусень цвілого хліба з смітника та ділили між собою. Їх було п'ятеро, а шматок не великий, тому мабуть це нічим хорошим не закінчиться. Дівча так само думало, але продовжило уважно дивитися. Ледь помітив, що її очі були мокрі від сліз, вираз обличчя не відображав щастя або хоча б нейтральності. Я згадав Віктора, який лишався невідомим для мене але якого, без додаткової інформації, я розумів. Розумів, як брата, брата по нещастю.
Точно! Я аж підстрибнув та став, щось писати на малюнку. Тепер на білому папері було намальований інвалідний візок у якому сиділо сердце, поранене, все у бинтах. Воно було приєднане до апарату, який міряв його биття — серцебиття. А зверху була фраза: "Я вдячний лікарям за те що, б'ється моє серце та воно здатне любити." Потім ввитер та написав по новому:"Я вдячний лікарям, за стукіт його серця." Не хотілось розписувати, на це не вистачало сил, я втомився.
Поставали всі коло гірки, найменший — попереду, а вищі — позаду. Відповідно мене поставили по центру ззаду, я був головним та найвищим. Взяв собі біля ніг дівчинку, якій приблизно шість, в неї у руках теж був малюнок, дитячий але гарненький. Пару хвилин і Розалінда дала знак, що готово.
Відповідно я вже стояв поряд з нею, а діти побігли гратися у піжмурки. Роза зробила всі фотографії привабливими, ще й пропонувала відреагувати або вибирати де краще.
— Дивись, цю фотографію візьму собі, а ці дві можеш віддати медсестрі. Як на мою думку, я зробила, те що мала, фух.
Вона показала помахом на екран, на якому було видно вдалі знімки. Я літав у небесах, не був уважним та зовсім не почув дівчину. Вона вдарила мене по потилиці та сказала:
— Не лови гав, все таки це твоє завдання було — підготувати фото, не мені воно потрібне! – було помітним, що вона розізлилась.
— Пробач, задумався, — я відчув себе винним за цього, — добре, дякую, ти вправно зробила всі фотографії, я тобі дуже вдячний. Скинеш мені фото, а так якщо ти не проти то піду я до себе.
— Добре, добре. Ще потрібно дітлахів у відділення відвести, але мені твоя допомога непотрібна, тому йди. Раптом що пиши або телефонуй.
Вона штовхнула мене об плече та направила до входу. Не хотілось протирічити, тому піддався поштовху, пішов у середину. Я довіряв Розі — вона справиться з дітьми.
По дорозі зустрів на лавці дівчину. Їй було десь, як і Розалінді. Її коротке біляве — пофарбоване волосся не торкалося плечей, з ним грався легкий вітер, який заходив з дверей. У її руці був телефон, вона бавилась з розмальовкою по цифрах. Раптом її застібка з волосся впала додолу. Вона була маленькою, червоною з полуничкою. Я зловив її, як та падала та зустрівся з рукою дівчини.
— Оу, дякую, — мовила засоромившись вона.
— Не ма за що.
Дівчина придивилася до моєї красивої куртки. Вона була джинсовою, з чорним малюнком на ній. Намальованим був кіт, у нього були бездоганні, великі очі.
— Ти сам намалював цього кота?
— Так, — я здивувався такій легкості.
— Дай свій номер телефону, — вона простягнула свій мобільний,— красиво вийшло, сама б собі таке хотіла.
Тому набрав свій номер, не питаючи. Я був радий, що все частіше мої роботи цікавили людей. Дівчина помахала у слід, як я направився все ж куди збирався.
У палаті було тихо, як завжди. Нікіти не було, мабуть на пізній перев'язці. Віктор лежав у роздумах мовчки обличчям до мене. Я поклав все з кишень на тумбу та приліг на ліжко, за цим дивився знову-таки Вік. Він мовчав, мовчав і я. Я втомився, відмовився навіть листати телефон, відповідати замовнику, просто дивився у сіру стелю. За вікном темніло, відповідно темніло й у палаті. Часу з дітьми забагато було, тому не встиг й помітити, як день підійшов кінцю. У животі бурчало, цей звук долав тишу.
— У тебе буде закурити?
Це пролунало не з моїх вуст, а з Вікторових, тому я, якому було адресовано питання здивовано зиркнув на нього.
— Невже ти куриш? Чи вирішив почати?
— Я курю вже давно.
— Зрозуміло, — я розслабився та знову перевів погляд доверху, — але ж ти знаєш, що тут палити неможна.
— Сказав мені хлопець, що нещодавно збирався тут запалити але я знаю. Можна ж вийти на вулицю?
Він був схожий на нещасного кошеня, який хотів їсти. Віктор би зробив все, аби смальнути — це було зрозуміло.
— Ти осилиш ходьбу?
— Так.
Він піднявся, з важкістю але його бажання було сильніше, воно п'яніло, сліпило та не могло дати всидіти. Віктор був ростом десь в 170 см, худий та змучений, з кудрявою зачіскою. Вік був неймовірний навіть коли йому погано. Коло вуст вже почали рости вуса але це також надавало красу.
— Не проти скласти мені компанію? — він простягнув руку.
Я й сам хотів закурити, хоч який не був втомлений. Тому піддався його звабливому погляду, взяв за руку. День сьогодні не закінчиться, ех.
6 розділ "Малюнок душі"
— Кожному потрібна людина, для якої хотілось б старатися. Х'юберт Селбі "Реквієм за мрією"Небо було чисте, без хмар, тому зорі сяяли, як маленькі ліхтарики. Серед цих маленьких світлячків виднівся великий, красивий місяць. Сьогодні він був повним. Це видовище дивувало. Хоч такий небесний краєвид можна побачити майже кожної ночі, всерівно кожного разу він заворожував. Але це стосується людей психів або яким просто нічого робити. Іншим це було не цікаво , місяць, як місяць, а зорі, як зорі. Що може бути захоплюючим в цьому? Це буденність.
Дим від цигарок зливався з небом. Вода з труб спокійно текла до низу, на землю — на засохлу траву. Ми стояли поряд, на відстані витягнутої руки. Вуличні пси примостились біля сміттєвого баку. Тхнуло але собакам хотілось тепла, десь заховатися. Я закрив очі та розслабив голову, поки Віктор не зводив погляд з зірок. Було зовсім тихо. В лікарні всі вже спали. У будівлях, що були поруч, десь за декілька метрів від огорожі, також, тільки у поодиноких квартирах горіло світло або просто увімкнутий телевізор.
— Що ти знаєш про мене? — дивлячись на верх сказав Вік.
Він поправив власні кучері та все таки опустив погляд на мене, я ж наважився підняти обличчя.