Викурена сигарета

Передмова

— Жовтень. Гуляв вітер околицею, бавився з слабким листям. Тоді поранене серце пестив біль але знайшлась розрада в написі. В затінку, на м'яких подушках створювався перший розділ, який з часом отримав продовження. Кожне слово з якого починалась історія дихає тим важким повітрям, тими тяжкими емоціями. Кожна дія, фраза взята з пережитого, задля того, щоб читач відкрив очі на реальність, не став одягати ті окуляри з фільтром, що створили батьки або самітницьке життя.

Можна полюбити людину, якщо в тебе холодне серце? Особливо, якщо вона твоєї статі? В темних записах Леоніда почало з'являтися все більше небайдужості до сусіда в палаті Київської лікарні і це зробило дні яскравішими. Чи втримаються їхні стосунки в пітьмі злісних думок? Чи зможе кровава вбивця врятувати слабкого від себе? Про це вам розкажуть забуті сторінки цієї книги.

— "Текст" — записи в особистому щоденнику;

— "Текст" — спогади героїв;

— "Текст" — слова автора;

Моєму хлопцеві.

Моя любов втілена у ці малозначимі слова. Можливо ти став для мене лишень хорошою згадкою але слова у романі можуть довести її правдивість. Серце не здатне легко розлюбити, забути — ми можемо тільки заховати дійсність байдужим.

А я любив тебе.

1 розділ "Трімкий початок кінця"

Раптові промені з вікна пестили мої втомлені щоки. Хоч й була безбарвна ніч, всерівно опопиляв місто своїм світлом молодий місяць. Його гострий кінець різав ледь помітні пухкі хмаринки. Слабкий горобець заховався подалі від світла кусаючи своє поранення. Втраченої крові було достатньо, щоб померти до-ранку. Я дивився за цим, немов мене захопив фільм на просторому телевізорі. Це не було так захоплююче, як перегляд чогось цікавого з близькими але я продовжував перебувати у пошуках розваги.

Вдень мій старий записник знайшла медсестра. Через свою цікавість вона прочитала все, що я писав коли мене охоплювало відчуття печалі або пестила бажана радість. Обдумування пережитого неприємно заставляло сильніше прикусити вуста. Я хворий, тому маю страждати тут – у будівлі в якому народжуються герої та помирають горючи у вогні невдачі боягузи – у звичайній Київській лікарні.

Моя слабка рука сильно вдарила об бильце ліжка. Холодний дзвін відбився по лякаючій темноті. Подолавши своє жадібне безсилля, від якого хололи ноги, я зустрів зірки на аркуші вікна присівши на краєчок ліжка. Вітер з-під нових щилин кликав мене на вулицю зустрітися з жовтневим краєвидом, своїм холодним подихом. Я не став суперечити цим звабливим діям, слухняно потягнувшись по зустрічні штани, що розляглись на просторій підлозі. Спина тихо занила несподіваним болем, отримавши байдужість у відповідь на мольбу про допомогу. Прикривши синяки на ногах тканиною штанин, а свіжі порізи на руках – светром, зв'язаний бабусею я направився до виходу.

Посірілі стіни коридору посміхнулися мені темною усмішкою. Йдучи, я ледь помічав свої довгі ноги. Цей холодний тон приміщення злегка освітлювала стара лампа на дерев'яному столі медсестри. Її доречі не було, місце на м'якій подушці стільця пустувало. Стілець же був високим, темним, мов шоколадний коктейль, переливався з цінамонового кольору в білосніжний. На столі, що прикривав собою м'якість стільця панував безлад. Хотілось би зараз привітатися з Зоєю – медсестра з якою в мене вдавалось заговорити, хоч ця жінка й сувора. Коли вона на зміні, не тільки на робочому місці, а й загалом у відділені панувала чистота.

Дійшовши до високих дверей в кутку стіни я зустрів тільки тінь морозної тиші. Мою душу різало відчуття недосконалості та самотності, прикриваючи рани виправданням ненависті до життя. Хотілось закричати, почути, як глибокий крик відбивається об тінь вікон. Застарілі порізи на руках вкололи мене болем, коли я почав пальцями ласкати лезо ножа в глибокому кармані штанів. Він завжди був поруч, тільки ніж торкався до моєї гарячої шкіри та різав душачу біль. Я нахилився до кавового автомату та почав розмішувати власні думки в чашці кавової суміші.

Втомлене місто дрімало під попелом променів не зчисленних зірок. Вітер своїм пензликом турбував спокійний живопис потемнілого парку. Крокуючи по слабкому асфальту, що ділився на маленькі частинки під кожним кроком, мене зустріла широка лавка. Її постарілий вигляд додавав обставинам нічної естетики. Тихий стогін пролунав з її вуст, як тільки мої сідниці доторкнулись до деревини.

Навкруги гуляла морозна тиша, слідом якої блукав вже не молодий Жовтень. Кінчики листка на каштані, що розкинув гілля навпроти, виблискували вже майже оранжевим кольором. Він був за крок до смерті. Лиш один подих вітру й сиру землю прикрасить пилинки відтінку коричневого цукру.

— Вогонь згасає, якщо не підкидати дрова.

Ці слова дзвінко відбились по незкінченому тротуару. Пальці правої руки почали енергійно шукати сигарету, поки ліва пестила горнятко чашки. Вони любили закінчитися в непотрібний момент, тому ці хвилини були для мене лякаючі. Губи горіли бажання відчути на собі не тільки кофеїн, а ще й дим тютюну. На щастя безсоних ночей знайшовши нову, темні фарби штрихнуло полум'я запальнички. Бажаний дим перемішався з сірими хмарами на холсті неба, які хоробро долали яскравість зірниць.

— Не хочу жити, — я гучно вдарив по лавці забрудненій невихованістю людей, — не хочу більше мучатися.

Мої очі горіли холодними сльозами але я стримував своє бажання. Вільна рука, що згодом заховав в штанину, автоматично вийняла різкий ніж. Брутальне лезо, виблискуючи на ясності захованого місяця, доторкнулась до руки, почавши пестити собою верхню оболонку безпорадної шкіри. Калинового кольору кров потекла по тонких пальцях.

Рішучі емоції затьмарив погляд на обставини. Я не помітив жінку з дитиною на сусідній лавці. Сірий голуб шкутильгав біля її ніг, відволікаючи численні тінні. Молодиця бавилась у телефоні, попиваючи якись алкогольний напій, поки дитя років десяти щось наспівувало їй на вухо.

— Мамо я хочу спробувати закурити..., — це почулось гучніше, він немов почав кричати, молити про розуміння. Це зрозуміло, що на думку хлопчини би подіяло, як гостра причина піти додому . Від цього жінка застигла, її телефон впав на ноги.

— Ти знову надивився у своєму інтернеті? Це шкідливо! Я заберу в тебе той телефон, щоб менше мені клопоту було, цілими днями в ньому сидиш!

Хлопчик отримавши програш застиг в недорозумінні. Його серце стискала жорстока біль, так само, як і мене. Тому що я розумів, що мої дії спонукали того на таке прохання. Забувши про біль, про кроваву рану я поставив чашку з кавою на лавку, накривши її недокуреною сигаретою та наважився підійти до них, перед цим закривши рани коміром. Прикривши своєю худою тінню хлопчика, молоді очі тітки впали на мою не поголену бороду.

— Пробачте але я скажу за нього, кхм, — нічну тишу прикрасив молодий кашель. Дарма моїх губ торкнулась сигарета, було би менше проблем та сорому, — той інтернет, як раз таки рятує цього хлопця від Вас, такими словами Ви просто позбавляєте його порятунку. Краще займіться собою, чим своєю дитиною.

Попереду пробіглась собака, слідом за якою погнався її господар. За ці п'ять хвилин, які я спостерігав за пригодами пес вже був на повідку і тихенько скулів, адже розумів, що зараз повернеться додому. Раптовий вітер гладив щоки білошестрому, а я повернувся до жінки. Якщо почав казку, так і закінчуй її.

— Хм, гляньте навіть на ту собаку, в неї не має взагалі права на голос, вона постійно заважає, хоч насправді хоче погратися або бажає хоть трохи уваги, — слухачка розуміла про що йде мова, тому сиділа мовчки. Зробила невдоволену гримасу але продовжувала слухати мене, — діти і домашні улюбленці – дуже схожі одним, тим що стають забаганкою дорослих.

По асфальту пролетів камінець, який піддався подиху атмосфери. Собаки в парку вже не було, як і матері з сином. Вона понівечено схопила хлопчика за руку та потягнула в темноту, так і не надавши мені відповідь. Дитина слухняно прямуючи за рукою жінки, вдячливо посміхнулася, хоч на нього вдома чекає сварка. Тепер тут залишилася тільки тінь депресії та власне щось схоже на людину – я. Мені не спадало на думку, що прийшовши до парку я зустріну таку проблему, яку б ліпше назвати негараздом замість того, щоб побути одному, розбарвити колючі відчуття в груді. Викинувши окурок та непотрібну пластмасову чашку, вже сумно йдучи я тримав шлях в палату, до старого ліжка. Тільки він чекав на мене у тих чорних тонах.

Прямуючи за білим променем світла тієї ж лампи, мене зупинила медсестра, яка вже сиділа за столом. Вона сонно гортала сторінки документів попиваючи ароматний чай.

— Леонід, дивись ось завтра буде поповнення у відділені, — не відволікаючись від паперів панянка повела розмову, не зважаючи, чи я її взагалі чую, — в твою палату прийдуть два хлопці. Один з них ще на апараті штучного дихання, тиждень – два був у реанімації, м-да, випадок складний але я тебе попередила, щоб ти був обережним.

— Так говориш, мов я розбишака і одразу почну робити шкоду для них, — невдоволено фиркнувши я зупинився навпроти. Вона же помітила це та сама приділила грам своєї дорогої уваги.

— Не знаю, це просила зробити Зоя, доречі завтра вона на зміні, тому притензії та всі питання до неї.

Ледь слухаючи її я став вивчати очима інформацію, яка лежала на столі.

— Але ж йому 19, він не має бути в дорослій?

— Ні, завідувач попередив, що поки що ця лікарня буде відкрита і для повнолітніх, тому що в інших вистачає пацієнтів за війни, сам же розумієш теперішнє становище в Україні.

Це не здивувало мене й питань у мене не залишилося, тому я помахом голови попрощався та пішов до ліжка.

В палаті мене зустріла тиша. Рука досі боліла від пережитого інциденту. Заглянувши на полички в тумбі я знайшов останні упаковки пластирів. Почув, що завтра буде Зоя, ось і в неї попрошу ще парочку.