Сигара повільно тліла поки світло вуличних ліхтарів освітлювало обличчя молодої дівчини.
Дим наповнював кімнату своїм терпким запахом і витісняв аромати чоловічих і жіночих парфумів, якими ще годину тому було все пройнято. Дівчина цим не переймалася, усе одно незабаром сюди приїдуть заможні нафтові магнати і смак її сигари розтане серед більш вишуканих.
Вона палила повільно. Кожна така мить була на вагу нафти. Вона хотіла її розтягнути якомога довше і насолодитися.
Рідко випадала нагода непомітно заховати сигару в бюст корсета. Туди завжди були звернені чоловічі погляди. Попри те, що коринтянку пани почасти пригощали, вона полюбляла на самоті блаженствувати.
Половина сигари була скурена. Дівчина й надалі вдивлялася у вікно. Їй подобалося залишатися в кімнаті й милуватися виглядом на площу після клієнтів посеред безлічі ароматів й залишків гарно проведеного вечора. Ця особлива атмосфера надихала її на незвичні роздуми. Також була чудова можливість поласувати чимось закордонним і елітним поки ніхто не бачив.
Вікна готелю "Європа" виходили на площу. Дерев'яна ратуша виглядала таємничо на фоні гасових ліхтарів, які намагалися освітити своїми крихітними вогниками всю красу Ринку.
Хай там що, але з часом звикаєш до цього. І се коринтянку засмучувало. Вона не хотіла, щоб така містична велич вечірнього Дрогобича перетворювалася в буденність.
У цю пору площа належала тільки їй. Уся площа в таку годину була тільки її. Коли на клаптику землі навколо ратуші, просоченого сіллю, не було ні душі, коринтянка відчувала, що якась ниточка єднає її з містом. Але се було глибоко в душі і лише одна людина була причиною побудови такого зв'язку. Можливо, уся річ у повітрі міста, яке було наповнене крихітними кристаликами солі, які осідали в легенях і непомітно наповнювали душу сумом.
Коринтянка озирнулася в пошуках бокала шампанського. Його тут стало так багато, хоч купайся. Повія не любила свою професію, але раділа, що потрапила сюди, де нафтових магнатів кури не клюють. Її нове життя здавалося сном.
Прихопивши напій, дівчина повернулася до вікна. Відпивши, вона затягнулася й почула шум автомобіля, що наближалася до готелю. Коринтянка визирнула у вікно.
"У Бориславі нафта заливає поля один за одним, а їм би що! Тільки ми, гроші та казино. Та мені що до того? Я лишень виконую свою справу", — міркувала повія і допивала шампанське.
Допивши, повільно скурила сигару й вийшла з номера назустріч магнатам, яких сьогодні буде розважати і задовольняти. Але перед тими кинула останній погляд на площу, яку червневий місяць не в змозі полонити.
~~~
— Чи не краса?
— Так, краса. — Коринтянка підійшла й обійняла дівчину за талію, а обличчя заховала у коротке каштанове волосся, яке приховувало їдкий запах сигар і дорогої випивки. Воно хвилями спадало на сукенку Труні, яку, здавалося, скупали в парфумах. Хто не знає дівчини, вважає, що так її називають через те, що вдосталь палить, однак від курива її пахощів панам голови в'януть.
Подруга пригорнулася у відповідь і обидві продовжили стояти і споглядати як ратушу огортає ранкова зоря. Прохолодні і сповнені чистоти промені обпікали дівчат.
Зоря поглинула кімнату. Вона щедро залила її своїм сяйвом.
Панувала світанкова тиша. Та, у якій розчиняються всі нічні обов'язки. Та, яка могла зрівнятися з райським спокоєм. Хіба що співу пташок бракує.
Коринтянкам не потрібні слова, щоб відкрити одна одній душу, що трепотить від радості, як метелик крильцями. За них се робили ледь помітні, але відчутні пестощі рук. Вони накривали руками руку іншої, а пальці в сей час в'янко перепліталися між собою, між іншими. Обличчя розквітали в пелюсткових усмішках, що були дзеркальним відображенням сердець і почуттів. А пампулі кожної вагалися — чи заходитися рум'янцем, чи залишатися молочними, як шкіра немовлят.
Коринтянки, що перебували на межах здорового глузду й чужого осуду, сієї ранкової пори уособлювали Дрогобич — такий же грішний, і такий же привабливий.
— Може, вийдемо на балкон? — ледь чутно, щоб не злякати, запитала Труня, не відриваючи погляду від ратуші, крізь яку пробувалися промінчики.
— О, ні. Ти що? — Коринтянка, не розплющуючи очей, вдала, що розсердилася. — Я не хочу, щоб ранкова роса, яка все ще витає в повітрі, цілувала твої руки, чи щоб хтось чужий помітив тебе й вкрав у мене. Краще побудь зі мною ще трішки. У нас мало таких моментів. Хай ці фіранки прикриють тебе від очей заздрісників.
Подруги, усміхаючись і хихотівши, гепнулися на ліжко позаду і продовжили ніжитися.
~~~
— Теклю, ти не повіриш як мені сьогодні доля усміхнулася! — почала Труня захопливо переповідати останні новини вечора.
— І як же тобі доля усміхнулася? — Коринтянка загравала і затягнулася. Вона вже встигла пожаліти, що не прихопила зі собою накидку на спину, коли виходила на балкон.
— Леле! Мене один нафтовий магнат візьме завтра зі собою на декілька днів у Борислав! Уяви, він сказав, що сам особисто мені, мені, — тут подруга театрально поклала руки на груди й зітхнула, — все покаже. Особисто відведе то туди, то туди... Чесно, я й не знаю кудою він мене водитиме, але то й неважливо! Ох, чи не чудовий чоловік? — Коринтянка кивала головою, дивлячись кудись у низ, поки подруга активно жестикулювала і швидко переповідала. — Нарешті я матиму змогу вибитися в люди! Ми, — тут вона затягнулася, — поїдемо туди приблизно днів на три-чотири. Не більше. Хоча… Але якщо й затримаємося, се на краще. Ти ж без мене не пропадеш?
Повія повернула голову й пильно поглянула на коринтянку, спираючись на поручень балкона. Діаманти на перстенях граційно зблиснули серед пітьми ночі, як очі в кішки.
— Ти за себе переймайся! — Текля вигукнула й розсміялася, сподіваючись так приховати свій смуток. Дівчина аж ніяк не хотіла відпускати подругу. Щось непокоїло крихітне серце. Від нічного повітря мороз по шкірі. — А що, якщо він тебе вкраде? Вкраде — і відвезе у свій Відень чи ще кудись? Що мені без тебе робити? Ось тоді я точно пропаду! Ти навіть дивитися на мене не схочеш, а будеш попивати елітне шампанське в колі світських дам!
— Текля…
Обидві знайшлися сміхом. Вони розуміли, що такого ніколи не буде, але коли й станеться, так воно і буде. Опісля почали переповідати плітки одна одній, новини і просто гомоніли.
Докуривши свої сигари, вони простояли на балконі готелю хвилин зо п'ять, милуючись нічною ратушею, яку освітлювали ліхтарі площі, і сміхом магнатів, які щойно прибули сп'янілими. Для них вечір був сповнений розкішними жінками, дорогим алкоголем, елітними сигарами та неодмінним виграшем у карти. Якщо дивитися з балкона, що й робили повії, магнати виглядали маленькими і нікчемними.
Двері готелю зачинилися і чоловіки почали підніматися сходами нагору.
Легенький вітерець розвіював локони дівчат і хвилював їхні сукні, прянощі від яких розгулювали вітром.
Перекинувшись між собою усмішками і лише на мить поглянувши у вічі одна одної, коринтянки рушили зустрічати гостей разом з іншими дівчатами.
Небо над ратушею почорніло й затяглося сірістю. Здавалося, що воно вбирає в себе весь сигаретний дим. Вітер посилився.
~~~
Коринтянка самотньо курила.
Липневого місяця не було видно. Тепер нікому було освітлювати своїм сріблястим сяйвом ратушу і личко дівчини. Його поховав густий і їдкий дим, який вкривав ціле місто й осідав у легенях кожного.
Повія стояла біля вікна зі заплющеними очима.