Тато Жора

Петро Немировський

Сторінка 2 з 2

Лежать на животах і про щось розмовляють. На чоловікові — чорні плавки, на жінці — лише бузкові трусики. Я ховаюсь за стовбуром дерева і потім обережно визираю. Чоловік кладе руку жінці на спину, гладить. Вітер доносить уривки фраз: "він на це навіть не заслуговує…", "ти просто забула…"

У мене чомусь холоне в животі. Раптом розумію, що я ще зовсім маленький — адже не можу ось так лежати з жінкою, в якої голі груди. Проте тепер я знаю: якщо отак холоне в животі, це означає, що в житті є щось солодко-спокусливе…

Тато Жора стоїть на тім же місці. Про хробаків і не питає. Дивлюсь у рибник, там вже один до одного липнуть карасі. Та мені не до риби, треба робити човен. Обстругую знайдений шматок кори. Рівняю борти, ніс, щоби потім, принісши вилов додому ("Ці два карасі спіймалися на твій гачок, тримай, принце") і отримавши від мами прочухана за брудну футболку, опустити у ванну цей ладний човник з паперовим парусом.

Як же я чекав на ту мить, коли мама, намиливши мене і розтерши мочалкою, дозволяла потім недовго погратися! Ось тоді розпочинались баталії! Мій фрегат під усіма вітрилами виходив у відкритий океан. Його шмагали хвилі, зліва нападали пірати, справа — акули; матроси стрибали за борт, капітан був поранений, акули з гарпунами в череві йшли на дно. Але в самий розпал битви заходила мама. Вона висмикувала затичку, і океан мілів на очах. Утворювався вир, який затягував всіх акул і піратів. Я виплигував з ванни, не витершись як слід, вдягав чисті трусики і стрімголов до свого дивану, який вітав мене дружнім скрипінням пружин. Сніжно-біла наволочка вмить мокріла. Попереду чекала повна пригод ніч…

Ця звичка не витиратися досуха залишалася в мене дуже довго і дратувала всіх, з ким доводилось жити. Але з деякими звичками боротись важко, як важко забути і той човник з соснової кори, який обіцяв великі, часом дуже ризиковані, мандри, але, одного разу спущений на воду, мав пливти попри все.

 

2

 

Щоосені тато Жора готувався до зимової риболовлі. Його кухня перетворювалась на топильний і ковальський цех. Там безперервно горіли конфорки. Тато Жора-алхімік вдягав окуляри: у кухні стояв дим, замішувалась глина для формочок на блешні, грюкав молоток.

… Вночі в нашому будинку світилось одне вікно. Тато Жора піднімався сходами і дзвонив в наші двері. Я, чотирнадцятирічний, залазив з головою під ковдру, підтягуючи ноги до животу. Мої нічні жахи ставали реальністю.

Двері відчиняла мама. Закутавшись у халат, пускала тата Жору у квартиру.

— Сергійку, — ласкаво проспівувала мама над моїм вушком.

… Під нашими валянками скрипів сніг. Спали люди, кицьки, птахи. Лише на одному перехресті рибалки очікували автобус. Нарешті він приїжджав. Проїзд коштував недешево, тато Жора платив і за мене також, але велів не називати батькам справжню ціну — жалів їхні зароблені копійки.

Автобус прямував за місто, до Київського моря. "Бу-бу-бу… вольфрамова блешня…", "бу-бу-бу… Клавка — рідке стерво…" — чув я крізь дрімоту.

Більшість рибалок відходили недалеко від берега і, висвердливши кілька ямок, чекали на рибу. Тато Жора рибу шукав. Невтомно ганяв по льоду, залишаючи позаду безліч прорубаних ямок. Наче зараз бачу його — у широкому парусиновому плащі поверх ватника і шапці-вушанці. Плює на долоні і, схопивши держак важкої плішні, коле сталевим вістрям товстий лід.

— Принце, як твоє навчання? — запитує закуривши.

— Нормально. Тверда четвірка.

— Мабуть, після школи підеш в інститут?

— Ага.

— Це правильно. Якщо Бог дав мозок, то його треба використовувати, а ти в нас головатий. Знаєш, я ж колись вчився в інституті, на інженера. Але з третього курсу пішов на фронт. Потім, начебто за політику — у листі другові написав кілька міцних слів про Сталіна — сів у в'язницю. На десять років! Потім на заслання поїхав. І закінчив свою трудову біографію слюсарем-лекальником на заводі. От і всі мої інститути… Добре, проруби-но нову ямку, бо змерзнеш!

         Слабкою рукою я брав плішню. Хвилин через п'ять, одначе, моє заклякле тіло відігрівалося, з'являлась віра у себе. Я несамовито сколював лід, навіть розстібував свій ватник. А тато Жора, поглядаючи на мене, задоволено посміхався.

 

***

 

— От як буває: і погода гарна, і рибалки ми, наче, непогані. А не клює.

— Так, — погоджуюсь, ледь стримуючи радість.

Нарешті! Зараз ми складемо снасті і попрямуємо до берега, до

автобуса. Там, у автобусі, — тепло, там невдахи-рибалки вже п'ють горілку і розповідають побрехеньки про свої минулі вдалі улови.

         Тато Жора напружено дивиться кудись.

— Змотуємо вудки! — кричить раптом.

Вдалечині білосніжною гладінню повзуть чорні цятки. Одна,

друга, третя… Спереду, ззаду — всюди! Спочатку вони здаються розрізненими, але, придивившись, помічаю, що цятки повзуть у правильному порядку — назустріч одна одній, замикаючи коло.

— За мною! — командує тато Жора.

Які важкі валянки! Дерев'яний чемодан боляче б'є кутиками по

спині. Послизнувшись, падаю, розтягнувшись на льоду.

         А чорні цятки збільшуються, перетворившись на мотоцикли Рибнагляду.

         Відстань між нами та мотоциклами скорочується. Услід за нами біжать кілька рибалок, також сподіваючись вирватись з оточення. Але шансів в них немає. А ми — вирвались!

Раптом один мотоцикл змінює напрямок і, порушуючи єдину лінію, кидається за нами. Все — далі бігти немає сенсу. Тато Жора зупиняється.

Мчить мотоцикл, піднімаючи за собою снігові вихори. Гальмує поряд із нами. Міліціонер у кожусі стискає кермо, підгазовуючи. Вуха його шапки опущені і зав'язані під підборіддям:

— Ти куди, суко, біжиш? Чи хочеш, щоб тебе персонально

відвезли у відділок? То я зараз влаштую!

         Тато Жора мовчить. Плащ його розхристаний, груди під ватником ходять ходором. Я, переляканий, мимохіть зупиняю погляд на його обличчі — крізь старечу маску просвічує обличчя відчайдушного міцного чоловіка, повного сил і життя. Ще мене вразив його погляд: не злий, а якийсь незвично суворий…

Не знаю, чому той мент з Рибнагляду, вилаявшись, розвернув свій мотоцикл та поїхав. Смішно припустити, що він злякався плішні у руках тата Жори. Може бути, у міліціонера викликали жалість ці два втікача-порушника — старий та підліток? Або непевно відчув в тому старому якусь велич?..

 

***

 

На дев'ятий день після його смерті мене до себе запросила тітка Сіма. Налила у чарку горілки, поставила на стіл закуску. Перше ніж випити, сказала про небесні поневіряння душі тата Жори, котра тепер відлетіла від землі.

— А знаєш, Сергійко, адже наш Георгій був сином генерала

царської армії! Саме так, сином генерала артилерії Андрія Пригоровського! В революцію червоні його розстріляли. На щастя, їхня куховарка забрала до себе п'ятирічного Жоржа і всиновила його. Я ту куховарку ще бачила живою. А після війни і табору Жора ходив на Поділ, де його підстригав перукар — їхній колишній конюх. Але Жорж нікому не казав про своє походження.

— Це ж треба. Виходить, він — нащадок дворянського роду, —

здивувався я.

— Уяви собі, що його хрещеним батьком був останній

губернатор Київської губернії. Зачекай-но.

         Піднявшись, тітка Сіма пішла до кімнати і незабаром повернулася з невеличкою сумочкою. Дістала звідти потерту листівку з цупкого паперу, з ледь видним хрестом зверху.

         Обережно розкривши листівку, трохи відсунула її від себе, потім примружилась, намагаючись знайти потрібний рядок:

— Свідоцтво про хрещення… Таїнство учинив… Ага, ось.

Хрещені батьки: Федір Федорович Трепов, генерал-губернатор Києва, — вона розвернула документ лицьовою стороною до мене. — Ось, бачиш. А життя в мого Жоржа вийшло гірким, мов полин…

         Я дивився на цей потертий часом папірець, і переді мною виникали гранітні плити на покинутих монастирських цвинтарях, де було поховано військових начальників, відомих українських та російських вчених, дворян. Написи на тих плитах потьмяніли і стерлися, і все навколо них поросло травою та бур'яном. З друзями ми тоді часто лазили по тих покинутих кладовищах, шукали там самі не відали що…

А тато Жора лежить на Байковому кладовищі. На прикріпленій до гранітної плити лінзі — його фотографія у напівпрофіль, де татові Жорі років п'ятдесят: розумне, шляхетне і на диво красиве обличчя!

На тій же плиті завчасно приклеєно і другу лінзу — з фотографією тітки Сіми. В неї прізвище чоловіка. Вона молодша за нього на вісім років. А скільки їй Бог відміряв прожити?..

І шелестить над тою плитою береза. На київських кладовищах взагалі дуже багато берез.

1 2